Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Все, хана! Лямур нічого був мужик… Тягни бензин…

– На який хєр він тобі, бля. Давай мотати звідси.

– І то, бля, діло. Нам треба встигнути на його хату… Пока, Андрюха, зустрінемося в пеклі…

П'ятеро постатей, пригинаючи пласкі стрижені голови, побігли у бік диких куширів, полишивши нидіти на вітру продірявлений джип.

Ілона того сонячного дня, коли вітер колисав, видував море жовтих квітів, сумних та печальних, як японські хоку навіть нічого не відчула, але цей недільний, високий, з вітром, з жовтими квітами день, як і всі, що лягали перед нею зараз дивовижно виразно, був одноманітним. Вона ліниво потягнулася, пройшлася кімнатами, опустивши голову, як роблять люди, що недоспали. Так, їй було і холодно, і нудно. Вона чомусь, попри волю, подумала про Єву Єва пішла в небуття, – так згадують лише про покійників або коли збираються помирати, але вона ще нікуди не збирається, вона взагалі не хотіла її згадувати: останні роки вона жила собі повнокровним життям, займалася грошовими справами, відкрила кілька модних бутиків, пропалила їх, перейняла справи від батька та Бориса. Батька тогоріч розбив інсульт. Він майже нічого не говорив, лише бубонів, перелистуючи однією здоровою рукою глянсовані часописи, «кошка собака кошка кошка собака кошка вони сильні». Іноді в сум'ятті вона проймалася до нього жалістю, що більше нагадувала посмертну жалобу. Так, вона ніколи, зовсім ніколи навіть не намагалася думати про матір, котра парилася десь у психіатричній клініці у Швейцарії. Звідти вона зрідка отримувала кольорові листівки, а на листи не відповідала, скидаючи все до кошика зі сміттям.

Ілона намагалася зажити здоровим повнокровним життям, знайшла собі здоровенного, майже двометрового бугайця, якого звали Святослав. І трапилося їй податися до японського ресторану, де вона зроду не була. Якусь хвилину вона дивилася на дівчат, одягнених у яскраві кімоно, з подивом дитини, що потрапила на пташиний ринок. А потім несподівано, пережовуючи суші, запиваючи саке, під лагідними очима.

Святика, зустрілася поглядом із вродливою жінкою з надто нафарбованим обличчям, трохи вузлуватою, але з прямим поглядом, в якому щось вгадувалося чоловіче, навіть дике, навіть страшне, але воно збуджувало і проймало до самого кібчика. Жінка перехопила погляд, відвела очі й продовжувала наминати тістечко, потім рвучко взяла до рук меню, закрила обличчя. Ілона ще якусь секунду спостерігала за нею краєм ока, а далі втягнулася в безтурботну балачку Святика: щось про комерцію, про одинадцяте серпня, щось про майбутнє, а основне – падіння долара. Він мав великий чин у банківських структурах, сам тримав банк, а тому на вулиці стовбичив цілий джип з охороною. Ілона дивилася на нього, пропускала слова, подумки тамуючи збудження, яке викликала густо набілена жінка з синіми, розумними, майже чоловічими очима. Пройшла якась хвилина, і вона відчула нудьгу, але зовсім іншого ґатунку. Це радше був інстинкт, котрий джгутиками вловив щось непоправне. Вона підвела голову, мовби ненароком глянула у бік жінки. І в ту хвилину та жінка з густим шаром білила піднялася, відкинула меню, стала на повен зріст і вистрілила прямо Святикові в обличчя з дивної зброї, швидше саморобної, а потім подалася до виходу, різко повернула в напрямку кухні й, не зчиняючи галасу, зникла серед кухарів та дівчат у яскравих кімоно, а Святик з простреленою головою, завалившись на стіл, лежав, і кров разом з мізками витікала на його шістсотдоларові черевики. Ілона нічого не зробила, нічого не сказала, а тільки прикрила серветкою рота, подумала: нарешті те сталося, нарешті я здихалася його, а потім яскраво стрельнуло, вибухнуло в голові, що жінкою був не хто інший, як Андрюха Лямур. Вона зрозуміла, що все їй наскучило, що Андрюха, навіть цього разу, виявився на її боці, сам того не відаючи.

З того дня вона жила життям гейші. Ілона потопала у східних розкошах, щедро розтринькуючи батьківські та Борисові гроші, її кохали вузькоокі, тендітні і покірні китайські, японські, здебільшого в'єтнамські дівчата, її захоплювала, заповнювала глибокі впадини мозку покора. Дівчатка з пружними, майже дитячими сідничками, з маленькими грудьми, які не знали ще чоловіків. Життя її набирало нових обертів – це її східне життя. Воно віддаляло від усіх, наближаючи до чогось глибшого. Принаймні їй так хотілося думати, а коли думаєш, то воно приходить. Але скоро і це їй швидко набридло. Тож того дня, коли жовті квіти колисалися по всій Соснівці, Ілона замовила квиток до Парижа, вже маючи оформлені документи, і зараз неквапом збиралася в аеропорт. Вона нічого не знала про Андрюху Лямура, і, напевне, їй було байдуже, хоча передбачалося, що, можливо, обличчя її перекосить від жаху. Служниця збирала речі, а вона сиділа гола в кріслі й курила, підставляючи обличчя під сонце, що щедро, разом з вітром, заповнювало всі кімнати. Служниця відкрила вікно: над Соснівкою котили білі рафінадні хмари. Вищали гойдалки. Звучала приглушена музика. Замуркав мобільний телефон, але вона навіть не повела бровою. Служниця подивилася трохи стривожено і сказала: