Александр Ульянов - Знак Саваофа

Майбутнє лежало в цих стінах, чекало на них. Вони зараз дорівнювалися до братчиків, тому останні люто спихали їх дрюками, маючи за уставом на те повне право, але цим лише підсолоджували душі своїх вірних. Людина так влаштована, якщо довго їй говорити, то вона нарешті сама повірить у подібні байки: розмова надто впливає на свідомість, якщо людина навчилася викручувати слова на свій копил. Кожне слово – то напівправда, і якщо людина досить нечистоплотна у поводженні зі словом, сказаним нею, якщо людина внутрішньо не переконана в своїй правоті, а переслідує цим словом якусь мету, то вона обов'язково погано впливає на іншу людину. З іншого боку все сокровенне для людини лежить поза межами її уяви. Тоді її уява, сліпа і безпомічна, починає шукати чогось подібного або зовсім незвичайного, що виліпило її життя; мірило її життя, деформоване ілюзіями, знаходить у них віру. Людина хотіла б мати те, що її ілюзія виліпила, але уява лягає поза межами реального світу. Приходить віра в ілюзорність, тобто в сьогоденність. Тому на неї впливають обіцянки. І ці обіцянки дають люди, які несподівано, з-поза меж уяви, вторглися в її світ. Це як комета, що вривається неждано у верхні шари атмосфери. Розруха, купа каміння, попіл, але гарно. Позірність світу починає пробиратися в храми, поволі облипаючи солодкою патокою слів: тоді ми заходимо до храму і не бачимо Бога, а лише ілюзію, твориму великими ілюзіоністами, що курять хвали, ладан поважним особам. Це цирк найвтаємниченіших. Це вистава для спраглих марнославства. Це концерт для глухонімих та байдужих. І в пошуках світла хтось таки натикається на байдужість, гниле болото замість благодаті. Вишукана поза блазня замість страждання, возвеличення над власною нікчемністю. Гординя вибраності, а не смирення. Де Слово звучить з уст великого блазня так переконливо, що до ніг його летять не особи, а цілі народи, ламаючи навіть свої недолугі звичаї, ховаючи в руїнах поразки, піднімаючи над уламками смертоносний гріх. Звичні речі віддаляються, звичні істини сіріють на очах, а особисті набутки набирають форми справжньої величі, що йде семимильними кроками, сіючи пустош і зневіру. Настає тупе похмілля.

Після подій, що ознаменувалися спаленим хрестом, алчущою процесією паломників, Лаврентій зліг і прохворів півроку. Встав він лише тоді, коли Принц Дакарський, батько Андрюхи Лямура, пристрелив двох міліціонерів, які зіпсували його коханку. Це більше зацікавило і підняло на ноги Соснівку, аніж спалений різний хрест та процесія канонізаторів Миколи II. Лаврентій був свідком смерті Принца Дакарського, який несподівано зійшов нагору і важко опустився на підлогу побачивши у вузьке замурзане віконечко шматок пустиря, що наполовину обмивався сівким дощем, а більша його частина попадала під прямовисне проміння, яке проривалося крізь хмари; тоді він видихнув, зловивши в одну мить якесь невимовне сліпуче світло, відкинувся назад, з підігнутими колінами ступив ще кілька кроків, м'яко повалившись на струганий, ще влітку пересланий паркет, і коли Лаврентій підійшов, то побачив на його широкому вродливому обличчі посмішку, а очі помалу вигасали; він зробив ще кілька рухів, так, як роблять сонні люди, і затих, полишивши у кімнаті гіркий присмак бергамоту та хліба, стискаючи в руках, дужих, напрацьованих, дробовик. Лаврентій помолився, сів на табуретку поруч і дочекався міліції, яка було накинулася на старого, але облишила, послухавши дільничного, що це місцевий чокнутий і від нього шкоди – хіба що він навалить купу біля міськкому або ще десь у поважному місці. Лаврентій дивився, як у дощ ішли люди, тримаючи щемку впевненість, що трапилося саме так, як і треба було: без нових жертв. Дитячий сум блищав у його очах. І він думав, що Принца Дакарського, як і Андрюху Лямура, він згадуватиме все життя, пам'ятаючи обличчя, але ніяк не згадає Юлію, листи від якої надходили все рідше і здебільше були діловими: всі сестри клопоталися про його долю перед папою.

Ніхто не відав, що могло спричинити поруйнування греко-католицької каплички: всі підозри впали на Льопу, бо вже на тоді ніхто не мав сумніву, що саме він підпалив той хрест і сам під тим хрестом згорів. Монастирська братія, відповідно, відмахувалася навіть від самого слова «греко-католики», але підозра Мурзона, Наумича, Прокопича падала на них. Останні зачастили в хижу до Лаврентія, та так, що настоятель монастиря, а потім ще здравствующий Єпіфаній погрозили відлучити їх від церкви, на що вони всі разом перейшли в греко-католицьку віру, написавши листа настоятелю, а також митрополиту, що московська церква є незаконною, а тому вони піддають її осуду і нічого не хочуть мати спільного з нею та її пасторів вважають злочинцями, братовбивцями і пошестю сатани. У Соснівці це прийняли надто тривожно. В генделику, де часто засиджувалася трійця, їм було відмовлено у кредиті, а ще кілька поважних осіб плювались їм у спини разом із бабами, які просиджували в Єпіфанія на всіх службах під стінами на довгих лавках. Проте трійця приймала анафему сміливо, навіть спокійно. За місяць почалося будівництво каплиці, куди вони разом з Лаврентієм і подалися. Тоді ще був живий Принц Дакарський, який і дав прихисток у своєму пустіючому домі будівельникам.