Александр Ульянов - Знак Саваофа

Полум'я ніхто не намагався погасити, але вся Соснівка з якоюсь зачаєною чи то печаллю, чи то радістю, що переходила у неймовірне збудження, слідкувала, як вогонь полоще фіолетове небо, розкидаючи навсібіч снопи золотистих іскор, що на радість дітворі вистрілювали, обдаючи глядачів хвилею жару. Натовп стояв півколом, мовчки, десь за півкілометра від пагорба, спостерігаючи, як біля підніжжя хреста бігає чиясь постать, звідси невпізнавана, і вимахує руками. Хтось кинув здогад, що це Лаврентій, інші думки розійшлися: хто говорив, що це подібне на Льопу, хтось – на когось з монастирських братчиків. Вони стояли і не рушили з місця навіть тоді, коли хрест упав, придавивши собою чоловічка, який метався біля підніжжя, і звіриний крик потряс їхню мовчанку; вони навіть не кинулися допомагати, а отак стояли, втопивши свої погляди у яскравому червоно-синьому вогні, й пішли тільки тоді, коли в небо поповзли густі клуби диму, неприємно запахло смалятиною.

Наступним днем пройшла процесія паломників. Ніхто з соснівців не цікавився покійником, якого дільничний разом зі столичною міліцією витягнули з купи ще теплого, навіть з головешками жару, попелу на тому місці, де стояв хрест. Одне знали, що то зовсім не Лаврентій, не Мурзон, не Наумич. Але увагу їхню привернув натовп, що з хвилини у хвилину ріс, потоком випливаючи звідусюди, витягуючи калік, п'яниць, почтенних городян; вони йшли з такою ж рішучістю, з якою раніше ходили на Першотравневі свята. Одні несли транспаранти, котрі закликали до єдинства російського народу; в інших у руках були пишні корогви. Але більша частина топтала під мороским дощем багнюку, не відаючи, що саме трапилося, чого так збурився народ, накочуючи на очі сльози, вибалушуючи свої зеньки, рвали в нестримному екстазі сорочки, заламували руки, тягнучи псалмоспіви. За годину натовп обминув пагорби та озера і вийшов на биту дорогу, що вела до монастиря. Безногі юродиві тонули у жовтих від глини ковбанях; намагаючись вибратися звідти, вони потрапляли під десятки, сотні ніг дужих паломників, які несли в простягнутих, з напнутими жилами руках портрети Миколи II, вирізані з дешевих часописів, скопійовані у місцевих ксерувальнях. Паломники призупинялися біля дверей, обносили фруктові дерева, кляли тих, що ховалися по хатах, як віровідступників, супостатів, антихристів, христопродавців. Вони вили і скиглили, як стадо голодних псів, передаючи з рук в руки невеличку ікону, вималювану аляпувато, але прискіпливо та дбайливо, з бородатим царем, що нині потрапив у мученики та святі. Вони призупинялися, піднімали іконку над головами, лобизали її і знову продовжували шлях до монастиря. Жінки, запнуті у білі хустки, зі скорбним і торжественним виглядом зверталися до людей, що збиралися купками біля дороги, хилитаючи якось двозначно головами; паломницькі жінки – це було щось особливе: невиразні, але з палаючими очима, вони радше нагадували самогубців, невдалих, проте з чіткою думкою, що до цього вони повернуться, а зараз чи то насолоджувалися, чи просто завивали, скручувалися джгутом від нищівних ударів світу; так вони показували, як люблять свого святого, як їм боляче, з такою майстерністю увійшовши в роль, що більшість з неї ніколи не вийде. На темних перевалах, до шляху в столицю і далі вони відчайдушно злягалися з чоловіками, яких їхня помутніла свідомість приймала теж в ореоли мучеників за православну віру. Вони не відмовляли собі ні в чому і ні від чого не відмовлялися. Вони приймали біль тільки той, який самі собі завдавали, а на агресію зі сторони або найменший прояв непокори самі відповідали агресією, а тому були навіть небезпечними.

Дорогою паломники перекинули не одну ятку, що, на їхній погляд, богохульно впливала на місцевість; також жертвою став «уазик» міліцейського наряду, що миттєво завертів колесами догори, як тільки один капловухий сержант закликав паломників до порядку. Влада навіть не намагалася зупинити цю процесію, а видавалося, що, навпаки, щиро вітала таку подію, як канонізація Миколи II, колишнього російського самодержця, в народі прозваного Кривавим, а, подивись, повернулося щось у сферах вишніх, і попливло іншим руслом. Били радісно та сполошно дзвони. На залізницях народ зустрічав електрички, паротяги з паломниками, покотом лягаючи на рейки. Тут влада теж розводила руками, бо ніхто не хотів підставляти лоба чи шию під руки навіжених вірних московському патріархату. Тріщали руки, ребра. Медпункти не могли прийняти всіх понівечених, скалічених за велику російську ідею. Простолюд, який лише вдавав, що розуміє навколишню ситуацію, чемно кивав головами, але тримався хитро подалі: їм однаково, якому святому молитися і що в нього просити. Вони звикли просити, щоб їм неодмінно дали, а якщо такого не траплялося, тобто вони не отримували відповіді на прохання, то цікавість у них швидко вигасала, перекидалася в область зовсім іншу. Тому вони прийшли поглянути на процесію, яка, грузнучи у жовтому багні, волаючи, зазиваючи, хникаючи, виючи, розтріпаним китайським паперовим змієм перекидалася з пагорба на пагорб, щоб нарешті потрапити до монастиря. Потім, пізніше, будуть перераховувати кількість виламаних з корінням дерев, кількість зґвалтованих, затоптаних, покалічених, але тихо так, наче нічого не трапилося, і це не було великою жертвою за велику православну церкву, з центром у Москві, де бути Третьому Риму, а четвертому не бувати. Пізніше в храмах, де хрести з косою перекладиною, читали молитви за упокій потонулих, забитих в ім'я святого і самодержця, убієнного жидвою за віру православну. І біля монастиря, де завбачлива братія зустріла паломників киями, спихаючи донизу найпрудкіших, горланячи, що всім тут місця не вистачить, вони все сприймали за чисту монету, як мученики, як страстотерпці, як провідники чогось такого, що в їхньому буденному житті зовсім не влазило в голову, їм необхідна була ця мука, щоб долучитися до чогось такого, хоча б до цих золотих цибулин храмів, де шастали шестисоті «мерседеси», а батюшки ситі, впевнені, що піддавали анафемі буржуазний західний світ, муркали у мобільні телефони, користалися телевізорами виключно з Німеччини, заводили коханок, далеких від православ'я, віддавалися сумнівним утіхам та бесідам з тонкошиїми келійниками. Все це зависало в нерухомому повітрі тодішніх, теперішніх, давно минулих звичаїв, а тому коли останні, тобто батюшки, благословляли, хрестили, кляли з амвонів, то все це, зависле в нерухомому повітрі звичаю, сприймалося як належне, їм необхідна була ця мука, цей ляпас, який вони щедро своєю нездоровою фантазією наділяли дивними почуттями, глибоким змістом, величчю того народу, якому служили святі отці Російської православної церкви. Заледве де знайдеш більшої плутанини і тупої простоти. Це подібне до того, як оглушує церковний спів у аляпуватих, подібних на шкатулки, залитих сусальним золотом, обсипаних дорогоцінним камінням православних храмах, де велич архітектури, запах чогось божественного з'їдається невимовною розкішшю, де перед вівтарем пхається злиденно одягнена паства, де саме розуміння Бога звітрюється, як тільки перед зором пропливе нарядна, як різдвяна ялинка, постать священнослужителя. Все показово: храми, що глушать, як лікарняні притулки, страждання натовпу, розспіви півчих, голос попа; за цими голосами не чути слова, вписаного у Святе Письмо. Золота глухота власної величі. І натовпу, що сунув, наче на паризьку барикаду, до монастиря, саме цього хотілося. Сам акт, а не віра. Мазохізм заради задоволення, а не муки святості, їм навряд чи ввижалося майбутнє.