Александр Ульянов - Знак Саваофа

Отоді, в квітні, трапився невеликий, але помітний переполох. До переполохів соснівці звикли, це стало частиною їхнього життя; тому, коли сонними і сухими вулицями пройшла ця дивна процесія, похитуючись від тягаря велетенського хреста, одні лише присвиснули, інші вибігли на хвилину глянути, щоб далі зануритися в свій безрадісний клопіт, і навіть усвідомивши та звикнувши до великої тіні від хреста, що лягала від пагорба, забобонні мешканці тільки чаламкали язиками, а це могло означати одне: «Ти глянь, якого здоровенного забабахкав». Лаврентій прочитав молитву, покурив ладану, розігрітого і підпаленого на сталевій ложці, і всі розійшлися. Щоправда, місцева дітвора початком влаштувала біля підніжжя, заваленого камінням, гамірливу вовтузню, але треба віддати належне старшим – вони швидко поставили на місце своїх нащадків. Всі очікували на розвиток подій.

Першим до пагорба підкотив на шикарному лімузині сам настоятель монастиря. Чоловік зовсім недалекий, з низьким лобом, худий тілом, з укладистою бородою. Він мав невелике тіло, але непомірно велике черево, що робило настоятеля подібним на рахіта. Очі в нього дивилися на світ надто яскраво, фіксуючи, здавалося, все, на що потрапляв його погляд. Вони горіли впевненістю, ситістю і правотою. Тільки так світяться очі сильних світу цього: мовляв, гуляйте по цій грішній землі, а потім розберемося. Він подивився на цей хрест, теж причмокнув язиком, наче для певності шурхонув ногою, взутою в лаковані черевики з довгими носками, вилаявся матом, потім смикнув з кишені мобільний телефон і почав когось крити. Отут-то з'явився Лаврентій, опираючись на дрюка. Він зробив козирком свою важку, брунатну, мов ебоніт, долоню, глянув на отця настоятеля, заговорив спокійно:

– Що тобі, Митрофанушка, тут треба? Іди до своїх содомщиків. А тут тобі немає місця.

– Ти у мене, блядь, ривками, блядь, сука недоношена, син диявола, бля, будеш ходити! Ти знову каламутиш воду, сучий потрох! Так я тебе запхну дуби косить! Завтра щоб цієї херовини не було…

– Митрофанушка, ти що, святий хрест херовиною називаєш! А не боїшся, що Господь Бог покарає? – майже єхидно запитав Лаврентій, наче згадка про Бога мала небагато відношення не лише до самого сану отця настоятеля, а взагалі до його особи.

– Не буду кидати бісер перед свиньми!

– Біда та й годі, Митрофанушка, говориш ти, як семінарист, бо ані скромності, ані терпимості до брата по вірі й до раба Божого. А очі долу і мовчання, і терпіння? Хіба так тобі велено поступати з інакодумними, але в Христі живучими людьми?

– Ти мене, блядь, не совісти. Зараз викличу ментів, тоді дізнаєшся!

Кущисті брови настоятеля смикнулися вгору, владна осанка випрямилася, руки міцно стиснули інкрустованого посоха, якого він привіз з Єрусалима. Нарешті він зрозумів велику відстань між ним та Лаврентієм.

– Ти на кого, анафемщик, голос підвищуєш?

– На тебе і на всю твою безбожну московську церкву. Живеш ти, як грішний розпусник, хоча сан високий маєш. Поводирем і провідником для вірних. І вони за тобою чередою йдуть, наче скот безрогий та безтілесний. Дивися, бо смерть люту приймеш за гріхи не так свої, як тих, кого ти у гріх вводиш та на брата-християнина руку підіймаєш, мов на лютого дикуна поганського.

Тут настоятель проявив зовсім непередбачуваний для його сану жест – він замахнувся костуром, але Лаврентій перехопив палицю, висмикнув і зажбурив далеко в степ. У отця настоятеля клацнула щелепа, очі полізли з орбіт, забігали, мов у пса, якого огріли межи вух; він ще раз хляпнув повітря щелепою, гукнув водієві, що вже засукав рукави і біг щодуху до Лаврентія, виставив руку, ткнув пальцем у бік посоха, наче щось вирішивши в одну коротку мить. Скоро авто зникло в хащах парку, а Лаврентій лишився одинокою постаттю стояти біля хреста.

Будь-який, навіть найменший, прояв насильства збуджує натовп. Сіра, буденна, тягуча нудьга несподівано розквітає десятками прихованих кольорів, насичується сотнями напівтонів, бризкає фарбою і запахами. У натовпу нюх на насильство; його нюх вловлює насильство і жертву, як запах ацетилену чи креозоту. Від початку і до самого кінця, коли їм усім скрутить, як курчатам, голови, вони чекають на саме насильство, як на свято. Але трагедія в тому, що жертвою стають саме вони; бажаною чи не бажаною, то вже інша розмова, яка теж ні до чого доброго не приводить.

Хрест простояв десь з рік. Туди навіть клали квіти. Поодинокі заблукалі туристи робили знімки, бо Лаврентій здорово постарався, вирізаючи сцени, події, – видавалося, що ця стела умістила всі сторінки діяння апостолів, святих. Здається, він простояв до того, як канонізували Миколу II, бо до цього часу ще Льопа бігав та проповідував Соснівкою, намагаючись зав'язати знайомства у найвищих сферах. Хрест загорівся серед ночі.