Александр Ульянов - Знак Саваофа

Він був певен, що його може це застати в один із найсвітліших днів. Ось чому Лаврентій напружував свою думку, але невиразних облич людей, що сипонули з «мерседеса», він не міг розібрати. Де вона серед цих шістьох, включаючи водія, який сидів на «крилі» і пускав струмені диму, перед цим знявши капелюха і кілька разів не то вклонився, не то помахав. Щось говорило Лаврентію, що треба рушити або до них, або сховатися за пагорбом. Юлія лишилася одна. Постаті, без тіней, без звуків, відділилися від неї і пішли до авто. Так, це була Юлія, і лише зараз він вразився, скрикнув, виліз на пагорба, на саму верхівку, і замахав руками, але час вийшов: вона розвернулася і пішла, і він махав спині. Тоді він набрався сміливості і закричав. Спочатку тихо, потім голосніше. І вона зупинилася. Повернулася і хотіла бігти, але чорна постать відділилася від «мерседеса», ухопила за руку і повела до розкритої машини. І за кілька хвилин не лишилося нічого, окрім сизого диму, що рідко слався травою. Він сидів до того часу, доки не побачив, як запалюються верхівки багатоповерхових будинків, а повітря зробилося в'язким, холодним від перших поривів вітру; сонце пробігло вікнами, заглиблюючись в амбразури, доки не дісталося верхівок будівель, розстеливши широкі тіні між білими блоками. Місто не піднімалося над пагорбами, а безсило розповзалося, і лише тут, в соснівських закапелках, виникало враження, досить комедійне, ефемерне почуття пориву, наче вся окраїна готова з головою шугонути в безодню сірих пустирищ. Це його якось вразило, наче життя в один момент перемінилося. Він рушив вологою від роси трасою, що вже плавала у сонячних випарах. Попереду лежав міст, і Лаврентій захотів було його обминути, але облишив, – пішов по горі, спостерігаючи за важкими і блискучими авто, що сунули з розкритої, як паща, горловини початку самого міста. Було ще досить рано, але потік не припинявся ні на хвилину. Волого проти сонця блищало лобове скло. Повітря колисалося над дахами, сперте, просякнуте гумою, бензином, відчаєм далекої дороги, яка комусь принесе смерть або життя, любов або ненависть. Більше ні про що Лаврентій не думав, а все йшов пустирищем, вже повз п'яних циган, що ганяли біля велетенських труб теплотраси, повз зачинені пивниці, але з маленькими віконечками, де наливали цілу ніч, і так до безкінечності, виліплюючи потворну імітацію життя.

Історія з хрестом відбулася до того, як Лаврентію спалили вагончик і почали будувати греко-католицьку капличку. Осовілі соснівці погожого квітневого дня забачили перед собою дивну, навіть сказати, кумедну картину: Мурзон, Наумич, Полікарпич і сам Лаврентій тягли щось велетенське на своїх плечах. Вони йшли, похитуючись під тягарем, у напрямку найвищого пагорба, звідки було видно майже всю Соснівку а саме багатійські вілли, Лагуну, новобудови, що зараз піднімали з землі у повітря зашарпану, закинуту і безпритульну Соснівку. Що вони перли на пагорб, ніхто не міг розібрати і, напевне, з однієї причини: компанія була різношерстою, нікому і в голову не приходило, що Лаврентія можна побачити коли-небудь з Мурзоном, Наумичем, Полікарпичем – відомими непутьовими п'яницями та невдахами. Цілих три з гаком роки Лаврентій різав з дерева хрест. Хрест більше нагадував розписану стелу, з житіями святих, мучеників, сценами з Євангелія та Старого Заповіту. На якісь невідомо де роздобуті гроші він купив найкращого дерева. Усім, хто старший, було відомо, що колись давно Лаврентій був чи то попом, чи то монахом, чи кимось ще, а тому все сприймалося спокійно, як то належить в маргінальному районі, де позбиралося люду з усіх регіонів; відомо, що, як і завжди, віра приходила до них у найскрутніших обставинах; на хрестини, на свята, на народження, на смерть. Решта життя у них оповита людською тягучою таємницею. Єдиним взірцем віруючого комерсанта в соснівському районі вивищувався Льопа та православний монастир московського патріархату. Останні роки пройшли в якійсь напівтемній боротьбі, де вирішувалася доля існування обох, коли в тяглості, що тривала три роки, вони нарешті поділили частину лісистого пагорба, розділили навпіл озеро, де до того часу майже не водилося дичини, лише кілька десятків приблудних гусаків; за рік лісистий пагорб став нагадувати дупу обсмаленого віслюка, а озеро лякало своєю чорнотою навіть православних монахів. Вину за це не було на кого складати.

Оренда земель скоро перейшла до рук місцевої адміністрації, вже тоді, коли обидві сторони стали міцно на ноги і торгували нафтою, бензином, повідкривали ятки з виданнями, в яких розповідалося про історію краю, трохи далі лежали глянсовані порнографічні журнали, на схилах зарясніли пивні будки, що теж належали обом сторонам. Іноді вірні обох конфесій піднімали бузу, тобто чубили один одного аж доти, доки не дійшло, що це можна вирішити чужими руками, і тоді ятки охопило полум'я, забабахали вибухи і постріли. За рік там, де зеленіли пагорби, відкрилася безлюдна пустош, де ніхто не ходив, нічого не ловив, не займався коханням, дрібним грабунком. Ситуація докорінно почала змінюватися, коли стрижену братву почали витісняти вчорашні номенклатурники, які до цього часу тамувалися в тіні. Вони вибили наймані бригади за допомогою закону, і на місце стрижених братків почали приходити міліціонери, що своїм виглядом мало чим відрізнялися від монастирської братії. Часи стали тихішими, мов хто повернув вчорашнє втрачене щастя, – як у кіно. Проте «братва», звикла до годівниці, іноді ламала комусь черепа, відчуваючи себе повноправними господарями соснівських пагорбів. Секта, яку навіть складно було назвати мормонською, поволі здавала позиції своїм православним братам. Попи роз'їжджали на шестисотих «мерседесах», теленькаючи на вулицях в мобільники, вони безсовісно поверталися задом не тільки до збайдужілої та апатичної пастви, їх вже мало лякали погрози з боку самого Льопи. За цей час Льопа роздобрів, вибудувавши кілька дач, подібних на італійські вілли, і вбив собі в голову, що він таки неабияке цабе, тобто зробився снобом. І отже, коли при черговій розбірці й поділі ґешефту його не запросив на зустріч настоятель, відхопивши ще всі навколишні землі разом з пивними ятками, що належали орендарям-сектантам, Льопа початком розсердився, потім зачастив до найвищих інстанцій, але так нічого з того не вигоріло. Справи у секти пішли не найліпшим чином. І Льопа вирішив знову проповідувати. Це після того, як знайшли мертвою його першу дружину: їй перетнули горло від вуха до вуха. І в Соснівці відразу чомусь пригадали про давню історію, що трапилася в монастирі ще до того часу, як на степ звалилося два літаки. Але говорили тихо, в колах старожилів, наче боячись, що хтось прочує.