Александр Ульянов - Знак Саваофа

Юлія прийшла під великою парасолею. Рухи у неї виважені, пальці літають метеликами, обтрушуючи краплі: запах дощу, запах воску, запах тепла на шибках. Лаврентій, ляскаючи долонями по колінах, сміється, і радощам його, здається, немає меж. Потім хутко витягує згорток, розмотує його і простягає Юлії статуетку Божої Матері.

– Господи Ісусе Христе, – вигукнула розпачливо, притискаючи до грудей статуетку, але пересвідчившись, що Лаврентій чи то хмуріє, чи то ось-ось сльози бризнуть з його очей, швидко, плутаючи слова, додає: – Ах, це гарно! Як це гарно…

Він тупить очі. Земля йому видається водою, а за спиною ніжно шурхотять білі хмари. Вихри на пустирищі схрещуються і розбігаються. Великі чорні круки висять нерухомо у небі, що поволі напивається спеки.

– Ти сам зробив?

– З Божою поміччю.

– Значить, сам.

І вони мовчать, наче світ безтурботно ліг під їхні ноги. А надворі, впившись коротко спекою, знову шумить, наступає полотнищами дощ.

Так пройшов час до літа, без всіляких змагань, повернення в пам'ять, відлистуючи дорогоцінні дні, що гибіли в чорних клоаках буденності. Потім, коли прийде час, він якось з дурістю прогляне все пережите і, напевне, здивується, але після цього хліб йому буде не те щоби гіркий, а просто ніякий; світ, що вже наготувався розламати його навпіл, пощезне, закаламутиться, лише велике, біле, зле чомусь сонце час у час, секунда в секунду буде дряпатися на горизонт, опускатися в чорну яму невідомості. О, тоді ще було далеко до тих днів. Він навіть не уявляв, зараз вдивляючись, любуючись складками одягу, рухами Юлії: здавалося, а може, воно так і було, що світлі кола пролягали біля неї. Вона говорила трохи хрипавим голосом. Він несподівано став боятися за неї. Юлія бліда, наче з алебастру, стояла і читала зі Старого Заповіту; і тут йому прийшло в голову, що вона довго не житиме, що йому суджено пережити її; він жахався чіткості свого роздуму, свіжій свідомості, що проносила його кудись над пагорбами людського сумління. Вона розуміла його з півслова. Тому зупинила читання і якусь хвилину мовчала, притиснувши Святе Письмо до грудей. У повітрі сікли мухи. Спливав солоний і безводний серпень. Сонно говорили баби, вже зовсім інші. Вже виписали Єпіфанія, що перед цим намагався накласти на себе руки, і аби не Лаврентій, що нагодився по нужді, то за якусь секунду Єпіфан сукав би ніжками у прогірклому хлоркою повітрі з цупкою дротинякою на шиї. Лаврентій гладив його по голові, а він плакав, каявся, кусав пальці. Єпіфан ще довго проживе, отримає багатий приход, скоро забуде про свою любов до великого руського народу, а так собі житиме, звично, як школяр, який зазубрює вірша, нічого в тому не смислячи. Так і він оглашав свої нехитрі проповіді, сумно споглядаючи натовп, що відмахував хрести та бив чолом поклони; мабуть, він у такі хвилини іноді думав про Бога, принаймні вже ніколи не встрявав у суперечку там, де мало або зовсім нічого не розумів. Ночами, переодягнений, він блукав біля військових казарм у надії зманити якогось курсанта, і досить успішно продвигалася у нього справа, та ось старі «педи» підловили його і відтузили великими сімейними парасолями.

Коли приїздив папа Іоан Павло II, Єпіфан гордо шествував на чолі купи бабів у чорних сукнях, замотаних у білі в крапочку хустки, з круглими личками, щоками рожевими, як яблуко; баби несли в руках транспаранти: «Долой католиков-фашистов». До того, як намагалися саботувати відкриття пам'ятника папі в посольстві Ватикану, Єпіфаній не дожив. Його переїхав весільний кортеж, що мчав на вінчання у його ж таки приход. Єпіфаній зовсім не мучився. Він підлетів у повітря великою чорною комахою, а коли опустився, то вже без духу гепнув кривавим урвищем на теплий, прогрітий до м'якого асфальт. Він мав безліч зв'язків, проявляв ініціативу й таке інше, тому похорон був надто пишним, хоча декотрі запеклі православні ортодокси зле щось поговорювали між собою: мовляв, хто прибрав Єпіфанія – Бог чи його вічний противник. Останнє лишилося без відповіді.

У цьому збовтаному жовтком, з рідкими дощами серпні об'явився ще один тяжко хворий, учитель фізики: низькорослий, піджарий, міцний, як горіх, чоловік з хворобливим рум'янцем на всю щоку. Він тільки починав кашляти, але вже давалася взнаки його клята хвороба – сухоти. Доки Микола Санич копошився та вошколупився з документацією, щоб відправити учителя в диспансер, він бездіяльно вештався і нудив світом. Він чіплявся до хвороби, аби тільки зігнати отой нутряний неспокій, що часом переростав дивним чином у злість.