Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Інше місце, сестро? Для такого, як я, скрізь однаково.

– То й добре, Лаврентію. Хіба Бог послав нас на землю, щоб ми шукали там, де тепліше?…

– Тож-бо, – задоволено гугонів Лаврентій, нарешті потішений, що йому не підспівують, не клянуть, а розуміють.

Далі вони сиділи мовчки, іноді читаючи Святе Письмо; вони роз'ясняли щось одне одному, кивали головами, потім пили чай з пряниками і ділилися тими пряниками з усією палатою.

Одного разу, після невдалої спроби заволодіти увагою Миколи Санича, Єпіфаній підступився до Лаврентія, що сидів у широкій сорочці та одних лікарських підштаниках, причесаний, з постриженою бородою, якийсь помолоділий, і заявив:

– Ти чого з супостатами і зрадниками водишся? Вони слуги сатани! Хіба не знаєш?

– Ти на свою церкву подивись. Вона на рівні жандарма і попа. Хто вам дав право пускати світську владу у володіння, керування церковними справами? Сказано ж, кесареве кесарю, а Боже Богові. Хіба ти не читав, а чи не знаєш, що ваші лобизали царям ноги і царі у вас були головою церкви? І кров нашу проливали, кадячи з амвонів. Для чого народу така церква? Хто тоді супостат?

– Ти бомжара і розстрига немитий. Тебе предали анафемі, а ти мені мудрості розказуєш… Ось я тобі… – І Єпіфан трусив борідкою, але зі страхом, бо, не зважаючи на хворобу та худорбу, від Лаврентія перла якась дика сила. І погляду Єпіфан лякався більше всього.

– Ну це як кому Господь Бог поклав. Тут ти, може, правий. А так брись, лукавий, з-перед очей моїх!

Цього, зізнатися, Єпіфаній не чекав, бо в його очах Лаврентій був лише безпритульним, бомжем, доведеним до скотського існування, а значить, ні порядної мислі, ані сили супроти у нього не може бути; значить, загнана життям і Богом скотина, на котрій він, Єпіфаній, зможе показати свою мудрість, розсудливість, звеличивши себе в очах хворих, а також надолужить час, намарно витрачений з Миколою Саничем, – як не крути, а неповноцінність стосунків почала проявлятися надто чітко, щоправда, соснівці мало цікавилися його уподобаннями, радше для них це не мало значення, як ото собачі злучки, що їх можна споглядати з балконів теплого весіннього дня, мружачись від безтурботності, множачи свою зверхність великого завойовника цього світу. Єпіфаній не займав їхні твердолобі черепи: те, що не можна покласти в рота або скористатися в будь-який спосіб, викликало неприховану нудьгу; тож суперечки Єпіфанія, з яких він виходив, наче побитий пес, навіть потішали їх, хоча однозначно вони приймали бік православного батюшки, бо на них магічно діяли слова «Велікая Росія», а ще тому, що пастир приходу Єпіфаній залюбки, за добре ставлення відпускав гріхи і благословляв найзапекліших безбожників, яким з нудьги чомусь надумалося влізти під хрест. Проте і Лаврентія вони слухали краєм вуха. Молодші навіть вигуками підтримували старого, як вони називали, бо, не маючи повних п'ятдесяти років, Лаврентій виглядав вкрай виснажено, хоча був статний, невисокий на зріст, з прямим, відсутнім поглядом чистих очей, в яких переливалося світло. Говорив він мало, але з достоїнством та вродженою благородністю, від чого між ним і соснівцями пролягала нездоланна перешкода. Молоді його підтримували за впертість у поглядах, наче він був їхнім. Але це тільки так, поверхово. Аби не сестра Юлія, то він би так і лишався самотньою брилою серед цього паводку забрьох, крадіїв, п'яниць і гомиків, що заповнювали соснівську лікарню. Від гніву соснівців його рятувало ще й те, що між Єпіфанієм та Лаврентієм стояв офіціоз. Вірніше, на боці Єпіфанія: з міліцією, владою, сильним апаратом, який полишила ще та, стара держава, до якої вони не те щоб почтенно ставилися, а і ненавиділи, боялися. Тому десь у глибинах їхнього сірого мозку вони віддавали перевагу Лаврентію, а перед Єпіфанієм кланялися і чтили його, наче саму смерть.

Лаврентій жив непомітно. Це теж рятувало його, але не від виверткого розуму Миколи Санича, що початком підсилав до нього Єпіфанія, а пізніше, коли все вкрай обридло, небезпека з від'їздом монашок минула, сам почав терзати Лаврентія немічними, безкровними, але блискучими назвами, викручуючи речення, лаштуючи логічні конструкції, що розсипалися від одного удару.

Юлія приходила завжди вчасно, шурхочучи випрасуваним своїм темним одіянням, ховаючи свої блискучі, підсвічені молодістю очі; крізь рясу було видно стрункість її тіла, її гнучкість, яка, здається, чинила супротив строгій обітниці, – і тут Лаврентій відчув, що його опосідає сум. Він подумав, що ловить слова її, як вітер, вслухається в її ходу. Навіть запах простого вбрання викликав якийсь радісний, майже дитячий зойк у душі. Він спостерігав, як вона йшла, легко, без напруги, і говорила слова, сидячи на плямі світла, легко, без плотоядності усміхаючись; так усміхалися не для когось одного, а для всього світу, а світ у Біблії був Божим, хоча і страшним. Він радів її появі, як радіють діти вітрові, як дитина, він відкривав у її словах щось більше, ніж було вкладено в його голову, принаймні йому так видавалося; він почував себе незграбним, пихтів, червонів, коли мова заходила про сторонні речі. Отак сидів та думав, що б воно могло означати, а вона дивилася на нього широко відкритими фіолетовими очима, ледь душачи щирий сміх подиву: як така доросла людина може не знати простих банальних речей. Тоді він сам сміявся з себе, ляскав по колінах, щиро брав її за руку, яку вона повільно, але впевнено прибирала, і він вибачався, а вона говорила: «Нічого, нічого, нічого», – мовляв, це ж ти, Лаврентій, від тебе нічого поганого не може бути. І він заливався світлим щастям від того, що його розуміють, не плюють в обличчя. І коли вона захворіла, сталося те, чого він найбільше боявся. Прийшов час, і сум заволік його очі; глибокий, так, що навіть не відчувалося дна, – таким чорним був для Лаврентія. Він сам не відав, безпорадно дивлячись у пустош за вікном, чому світ, такий чудний і віддалений, наблизився до нього і став вуркотіти надокучливо, заливисто та безжально, як то буває у порожній хижі, продутій наскрізь вітрами, він ловив цю печаль, яка надходила до нього, як прохолода у спеку, але не полишала розуму, змушувала часто битися думку, і тому він вловлював невблаганний знак, що відмовляв йому, посилав, окутуючи плечі, щось велике, а потім в одну мить відбирав. Лишав він і якесь пекуче терзання, що посекундно наповнювалося світлою радістю. І тоді ця срібна печаль, що йшла світом, зникала. Юлія присилала йому то хрестика, то вервечки через сестру Клементу, зігнуту роками, з гачкуватим носом монашку; іноді це були світлини святих або Діви Марії. За час її хвороби Лаврентій несподівано набився до столярів на роботу. Там і пропадав цілими днями. Він теслював, ладнав стільці, різав спинки для крісел. Він полюбився теслям, і вони його часто лишали сторожувати комірчину, що знаходилася в лікарні під патронатом самого Миколи Санича. Цей качконосий лікар погрожував виписати Лаврентія, але скоро побачив, що користі з нього тут більше.