Александр Ульянов - Знак Саваофа

Натовп влаштувався, як на футбольному матчі: передавали пляшки з пивом, забивалися кожен за свого вибраного героя. Люди сперечалися, потирали руки, під'юджували нападаючих. Вони билися об заклад, бо дійство таки було варте, на їхню думку, будь-якого закладу. Але тут трапився конфуз. Серія вибухів у обох таборах противників почала розпорошувати їхні сили. Коли роздратовані соснівці почали шукати винуватців, то ними виявилася ватага башибузуків, які запускали китайські петарди та шутихи, власноруч перероблені для більшої дії. І вони заспокоїлися. Продовжували дивитись, як люди у вогні й диму повзають і віддають молитви, не зважаючи на жодну конфесію. Натовп застиг в очікуванні чогось більшого. Натовп стояв на узвишші з відчуттям власної гідності. А внизу гасав Льопа і горлопанив, піднімаючи на битву своїх братів. Настоятеля виносили, бігом, як під артобстрілом, за руки та ноги двоє його правовірних. Чорноризники дригоніли тілами, обіймалися, ворушили бородами, без будь-якого набожного страху. Одні справляли нужду з перляку, інші намагалися сховатися в старому млині, але туди їх не пускали. Скоро на полі лишилося одне дрантя, пара мормонів, пара чорноризців та ще побахкували, майже без ефекту, петарди та шутихи.

Далі розповідають, що юрба глядачів похитнулася, заколисала головами, розступилася двома хвилями; лишилися стояти тільки гості Бориса, недоумкувато, як люди, що зачули небезпеку, завертіли головами. І тут побачили, як Борис, захлинаючись кров'ю, харкаючи згустками на білий сніг цілими кавалками, повалився спиною, впав на лікті, знов на спину, судомно скарлюченими пальцями згрібаючи сніг, засовав відразу двома ногами, і перш ніж до нього підскочили на допомогу, застиг у неправдоподібній, як зламана лялька, позі, вирячивши свої сірі очі, де ще плавало золотисте сяйво ліхтарів, у чорне розкрилля неба, а вітер ворушив чуба. З горлянки ще свистіла кров, хоча тіло вже вивільнилося і для стороннього ока стало чужим, непотрібним і бридким, як і кожен труп. І тільки тоді заголосили баби.

Пшикнуло ще кілька петард. Все затихло після окрику: «Швидку!» Вітер гудів степом, над соснівським парком, розхитуючи патлате гілляччя сосен та ялинок. Ілона підійшла, вийшла з тіні, ступила крок, постояла, знову пішла, пропала в тіні. Чорна шуба з соболів відкинута на плечі, вітер ворушив йоршик волосся. Вона зупинилася, подивилася на Бориса, постояла і спокійно, похитуючись на шпильках, подалася до авто, зронивши дорогою слово. Натовп передав це як слово «амінь». Але ніхто того не чув. Головне, всі помітили, що вона ніколи ще не була такою вродливою, як сьогодні. Матова шкіра, розпашіле обличчя, палаючі очі, а на всій її постаті – нічна тінь.

«Швидка» підскочила за десять хвилин – з пагорба, набираючи швидкість. Ілона побачила, як мурашвою метушаться люди. Розповзаються жовтою плямою світла чорними моцаками, розтягуються до топтаних стежок, пропадають у темряві; полізла у скло швидкісна траса, холодний вітер задув бронзове волосся Єви, вибіливши зосереджене, далеке і відсутнє її обличчя, вона думала, напевне, про кохання і смерть або про останнє зовсім не думала, тримаючи за руку наляканого Вучєтіча.

– Холодно. Увімкни обігрівач.

– Так, – тільки і сказала. Додала: – Зараз на дачу. Не хочу в той свинюшник. Треба розслабитися. Так багато всього сьогодні вирішилося.

Чорна ніч гула під тугим вітром. Вучєтіч нюхав кокаїн. Йому не хотілося говорити, але він набрався духу і запитав:

– Де Душечка Гоша?

– Повинен бути на дачі. Скоріше за все, вже там, – відповіла Ілона.

– Ну й осінь, – знайшовся Вучєтіч.

– Він мертвий? – несподівано запитала Єва.

– Мертвіше не буває. Мертвіший за всіх своїх предків. Чумирло.

Другу половину весни Лаврентій доліковувався у соснівській лікарні. Лікарнею називався одноповерховий сарай сірого кольору, що колись призначався для «хіміків» та «зеків», але якось воно повелося, що туди і надалі запихали найупослідженіших громадян, а ще далі, з інфляцією, добру частину передмістя. Лікарню ту називали «підаркою» або собачим місцем. Собачим його називали тому, що місцина ця невідомим чином приваблювала з усіх закутів собак для злучок. Ще в повоєнні часи місцева пацанва задля розваги розстрілювала з рогаток і самопалів псів та сучок, що нюхалися і лигалися на пустирищі в незвичайно великих кількостях. Трохи пізніше, коли на пагорбі підняла стіни ця знаменита будівля, хворі визбирувалися на крихітних балкончиках, щоб половити ґав та потішитися собачим щастям. Вони курили, з відстороненим виглядом чудувалися одноманітності природних методів. А от чому «підарка», то, напевне, з великої неприязні до самої лікарні, а ще, можливо, причиною назви стала репутація головного лікаря Миколи Санича, зовсім бездарного, але з великими естетськими уподобаннями і непомірною любов'ю до осіб чоловічої статі.