Александр Ульянов - Знак Саваофа

Так вони зайшли до помешкання відомого багатія, чиновника, зовсім просто, але ця легкість поведінки була радше диктована помилковим уявленням про власні персони, – пізніше вирішили у всій Соснівці, хоча це, як і все, що стосувалося язика мешканців Соснівки, не було правдою. Першою, хто відчув і зрозумів, що затишок цього гарно облаштованого дому разом з котами, папугами, колібрі, меблями і, нарешті, його господарями, – відійшов не так у минуле, як у глибоку тінь того, що колись називалося спокоєм, була Ілона. Так. У хол просто ввалився Андрюха Лямур у супроводі двох своїх братків – Махмуда та Мономаха. Він ішов пружною ходою, тримаючи попереду себе велетенський букет квітів, у шкіряному піджаку, досить вишуканому, в дорогих, від Версаче, джинсах, з голеним черепом, де проступав синій, від маківки до лівого вуха рубець, ще свіжий. Але, не зважаючи на окид, розмах його широких плечей, атлетичну поставу, тваринний інстинкт, звірячу силу, іноді у ньому вгадувався розум, зовсім небуденний, захований, замулений не одним десятком років, про котрий, про той розум, він, Андрюха Лямур, ані сном, ані духом не відав, а якщо таке і приходило в голову, він напивався всмерть, починав бешкетувати, ганяти степом, містом на своєму новенькому джипі. А ще знали про його зачаєну тугу за Ілоною. Простота соснівська засуджувала панську курву і жаліла по-своєму Андрюху чомусь, як завжди, помилково, причисляючи бандюка до своїх.

Андрюха і його братва постояли на порозі. Борис простягнув руки у привітанні, й вони рушили, порипуючи новенькими чоботами. Це ще не означало примирення, але був неабиякий крок для Бориса, бо йому вкрай обридло скубатися на дві руки – з одного боку чеченці, що понаповзали з Москви, а з іншого – небезпечний, розумний і, головне, незаслужено ображений, кинутий напризволяще Андрюха Лямур, який стояв біля джерел їхнього сімейного бізнесу і був, вважай, піонером у цих смердючих лабіринтах українського темного ринку, що називається бізнесом. Присутні дами заворожено проводжали його невисоку, але міцну струнку постать боксера; чоловіки мовчки очікували, не знаючи, як діяти далі; більшість була без зброї, а у кого вона і була, то швидко користуватися ніхто не вмів. У Андрюхи під лівою пахвою теліпалася жовта кобура, а за поясом стриміла рукоятка «стєчкіна». Махмуд не приховував автомата-пістолета типу міні-«Узі», що теж ховався під курткою, так, що та частина одягу підозріло і загрозливо відстовбурчувалася.

Борис примирливо перевернув долоні. Натовп засміявся, Лямур обійнявся з Борисом.

– Вітаю, Борю. Бажаю всього найкращого. Нехай вашу сім'ю береже Бог!

Гості задоволено зачмихали. Бабахнули пляшки з шампанським. Хтось ревонув «віват», але Лямур не зважав на простягнуті руки з келихами, а кілька хвилин стояв, засунувши до задніх кишень долоні, відкопиливши губу, і, як всім здавалося, упивався своєю нетривкою, до смішного мізерною перемогою. Тільки його погляд блукав головами. Ілона відхилилася назад, спостерігала за Андрієм з напівсутіні, тому невідомо було, чи хвилюється вона, але те, що їхні погляди пересікалися, то це було точно, як і те, що Андрюха внаправду замислив шось. Іноді присутнім видавалося, що для Андрія та Ілони існує оцей простір, і вони в міру своїх почуттів і вчинків, непередбачених дій, окупували його, похвилинно терзаючи невідомість нудною мовчанкою.

– А зараз до столу! До столу, дорогі гості, – зацокотіла свекруха, обіймаючи за талію Нору.

Гості зіжмакали цю тривалу паузу, загрюкавши стільцями. Проте Лямур уперто продовжував стояти, засунувши руки до задніх кишень джинсів, закопилюючи губу. Борис спробував порушити цю неприємну мовчанку і люб'язно, трохи грубувато запитав:

– Щось не так, Андрію?

Лямур прокашлявся в кулак, зігнувшись і затрусивши плечима, потім глянув знизу вгору на Бориса, – він був на пів-голови нижчим, але ширшим у плечах, значно молодшим, – і, протягуючи розбірливо слова, добираючись з трудом до зрозумілої відповіді, заговорив:

– Братани, мені б не хотілося починати, але кілька годин тому якісь попадді чи монашки, хрін їх розбере, з католицької місії, правильно, знайшли Лаврентія. Всі, ну хто не знає, той нехай розкаже кожному, хто він такий, цей Лаврентій. Він ледь живий, і не знають, чи оклигає. Значить, його побили. Сильно побили. Перед цим у мене з ним була розмова. Досить неприємна, але не ворожа, тобто… – Лямур осміхнувся знову, якось зігнувся, почухав потилицю. – Майже не ворожа. Склалося так, що я зобов'язаний цьому чоловікові життям… Ви знаєте і розумієте, ви знаєте, і не мені вам розповідати, коли це трапилося. Маю надію, ви всі добре поінформовані? – Він обвів усіх хитрим поглядом, з лукавими іскорками сміху в самих зіницях, і хто знав цей погляд, той розумів, що доброго вже чекати нічого, лишалося сподіватися, що гнів упаде на плечі чи голову когось іншого, якщо не самого Лямура; хто добре його знав, той давався диву: як Андрюха може так багато говорити? Але він і сам дивувався, звідки беруться слова, бо навіть до останнього моменту не думав, що почне тягнути за Лаврентія. І він продовжував, уже трохи випинаючи груди: – А значить, повторюю, я йому зобов'язаний. З багатьох причин мені б не хотілося починати гнилих, не чоловічих, не мужських розбірок. Бо надто поважаю цю сім'ю, котрій багато чим зобов'язаний, щоб скоїти щось нехороше, і навіть по такій причині, як сьогоднішнє свято. Тому прошу, нехай той, хто це зробив, просто відшкодує енну суму на ліки. І на тому пов'яжемо.