Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Збий мені целку! – тільки того і сказала.

Ілона майже вкусила її губи, кинулася цілувати все тіло, занурила обличчя між ноги, доки Єва легко не випручалася, сказавши:

– Я люблю тебе, Іл. Зроби мене жінкою…

Ілона повернулася з причепленим на липучках членом. Єва лежала вже зовсім гола, закривши очі, тільки пальці бавилися сосками.

– Відкрий очі!

Єва відкрила очі, інстинктивно зіщулилась, і коли Ілона з глухим стогоном увійшла в неї, вкусила їй вухо, вчепилася в спину, відчуваючи весь жар пристрасті. Вони прововтузились у ліжку до самого світання. Потім лежали і курили. Потім задрімали. А коли прокинулися, Єва тихо зашепотіла:

– От і все, Іл. Тепер ти мене знищиш…

– Перестань… – Ілона плакала, не знати чому пригадуючи то Лямура, то Бориса. Вони знову цілувалися, стогнали, сплітаючись, мов дві гадюки.

– Тобі не боляче? – запитувала Ілона.

– Мені боляче в іншому місці… Я хотіла, щоб ти мене… Тобто, розумієш, щоб ти була головною…

– Не сміши… Ти сама розумієш зараз, чому це так довго тягнулося.

– Не злись на мене… І ще… і ще… Я не думаю, що все життя буду з жінками…

– Я теж так думала… То пусте… періодично мене на цих скотів тягне. Можливо, ми таки дійсно заведемо сім'ї… А поки що я не мислю життя без тебе.

Вони сопли носами і продовжували знову. Єва віддавалася легко, підкорюючись досвіду Ілони, але сама того не знала, що ще більше розпалювала свою партнерку. Сліпучий ранок за вікном. Безмежний білий простір, горбаті дюни з цятками псів, людей. Вони лежали і плакали серед білого безмежжя, що велетенською лавиною простягалося перед їхніми вигаслими від утоми поглядами.

Те, що говорили про примирення Андрюхи Лямура з сімейством Ілони, було радше напівправдою. Якщо така існувала в їхньому світі напівпоглядів, напіввидихів, напівжиття. Це відбулося якраз на хрестини. Ілона не їздила до церкви принципово, а до четвертої години вечора пробула з Євою в ліжку, за розмовами. Поки Вучєтіч милив, голив їхні пахви, лобки, висмикував волоссячко, видавлював прищі. Ілона добре відчувала свій настрій. Тривога, як надокучлива мелодія, не полишала її. Вона поділилася з Вучєтічем своїми думками, але той лише відмовився, сказавши, що то від кохання. Ближче до четвертої години, у ванній, тільки-но взявши до рук слоїк з кокаїном, вона зовсім ясно у дзеркалі побачила скривавлену голову. Тисячі голосів, звуків розламали її мозок, тож вона поспішила вжити кокаїн і, радісна, повернулася в обійми Єви. Вона запитувала себе: як це пов'язано з нею? Логіка, майже чоловіча, відмовляла їй. І вона злостилася. Спочатку на себе. Далі на Вучєтіча, запустила у нього фужером з червоним вином; фужер не розбився, а продовжував вертітися, глухо хапаючи повітря, Ілона граційно відштовхнула його ногою, якось полегшено видихнула, коли склянка розлетілася на дрібні скалки. На Єві вона зупинилася, так зупиняються на людині, що вже обридла, але її немає сили прогнати; вона пригорнула її і заплакала. Внизу гарували так, що навіть звуконепроникні стіни, ізоляція не могли приховати святкового настрою, окриків на служок. Ілона роздратовано ходила кімнатою, бубоніла про скривавлену голову, і невидима погроза, зовсім не страх, срібною струною натягувалася кімнатою. Вона ходила, але не так, як істерично збуджені люди, зовсім інакше, і всі це розуміли, окрім Єви. На півгодини, можливо, більше, Ілона вийшла; повернулася, підтиснувши губи, з синіми колами, що більше нагадували тіні, під очима, і сіла в крісло, міцно схрестивши ноги в колінах, як завжди, по-звичному затискаючи між ними руку. Тільки того і вимовила, трохи різко, навіть втомлено: «Все? Буде голова…» Принаймні так через багато років описував події Вучєтіч. Завітав, вірніше, то вскакував, то вилітав у двері Душечка Гоша. Він щось швидко шепотів на вухо, але ніхто нічого не розбирав, окрім монотонного до холодності: «бу-буб-бу». Ґвалт внизу наростав – наближалася четверта година. Душечка Гоша пиряв домом, як заводна лялька, як химерна мавпа з фільмів жахів. Він проявляв таку прудкість, що всі диву давалися, звідки у такого маленького, зі зморшкуватим личком і злими очиськами чоловічка взялося тієї сили, – він помре рівно через три роки в Нью-Йорку від передозування героїном. А зараз троє, за винятком Єви, холодної та розсудливої на перший погляд, не знати чому, парилися в мовчанці. Ілона то піднімала, то опускала механічні жалюзі. Небом котили, вал за валом, чорні снігові хмари. Погода обіцяла залишок дня бути паскудною. Ілона нарешті замовкла, лише її впалі щоки пульсували від ледь чутного, ледь вловимого дихання. Нарешті щось затріщало, заворохобилося, і вся четвірка наче по команді піднялася і спустилася хутко до холу.