Александр Ульянов - Знак Саваофа

Великі різані з мореного дуба двері прочинилися навстіж, впускаючи спочатку морозну пару, а потім Бориса в просторій соболиній, нарозхрист шубі. За ним тягнувся хвостом чорний виводок у довгополих пальтах, з однаковими рожевими обличчями, палаючими і широко відкритими байдужими очима, що складався з чиновників усіх мастей, рангів; було кілька священиків, котрі пхалися поруч, густо гундосячи російською з домішками древньослов'янської мови. Борис міцно стояв на дужих ногах, трохи похитуючись, розставляючи владно, з розчепіреними за тодішньою модою пальцями, руки, але з обличчя – матовий, як скло на нових, виготовлених за наказом Єви вітражах; хоча навряд у тому виразі була присутня тривога, так, щось віддалене, мов неприємний звук глухого дзвона на пустіючій провінційній, у самій глухомані церкві; такий-от матовий серпанок плавав у його очах, наразі сивушних, очманілих, і, не зважаючи на холод, піт струменів по обличчю, дряблуватій шиї прямо на цупкого комірця. Цим поглядом, владним і розгубленим водночас, він окинув хол зі столиками для легкого частування, з шампанським, дрібненькими бутербродиками з усілякими делікатесами. Нагорі їх чекало щось інше, але гостропискі гості вже нетерпляче сопли носами. Борис дивився на рідню, що вишикувалася перед ним, і його очі враз потепліли, наповнилися вологою. Йому подали згорточок, що був другою його донькою. Ілона почула приплив якогось звіриного жалю до цього чоловіка, так, як відчуває жінка до того, котрий зробив її вперше жінкою, або до невдах, що заслужили кращу долю. Ілона провела його поглядом: як він важко пройшовся, тримаючи на витягнутих руках Алісу легко переставляючи ноги, і щось подібне бажанню, знову ж таки, повторного жалю тріснуло в її майже яшмових очах, – Ілона стояла у вишневій сукні, опираючись на добротне крісло однією рукою, зовсім маленька, тендітна і беззахисна, а він, майже патріарх, інакшого слова вона зараз не могла підібрати, впевнено ходив перед гостями і показував дитину, що весело сукала ніжками. Нора попискувала майже безголосо, як риба – безколірна, загублена десь у потоках свого материнського почуття, лише очі пломеніли, навіть трохи нездорово, як для таких іменитих гостей, тому Ілона зі злістю подумала, що сестричка дурна, як ріпа. Гості для легкого частунку розсідалися кріслами мовчки, тільки розстебнувши пальта, з якоюсь упертою малоприхованою заздрістю, пожираючи мовчки наїдки та напої, непомірна ціна яких дратувала навіть Ілону Борис продовжував стояти, відкинувшись назад, наче наполовину виліплена статуя. Краєм ока він глянув на Ілону, що ледь схилила голову і слухала, що говорить їй на вухо Єва, прикриваючи долонькою рота. Тоді він щось зрозумів, важко підняв свої вилинялі брови, які нагадували жіночі, коли побачив, як схилилася упівоберта Єва, ледь торкаючись, звісно, умисне, оголеного плеча Ілони своїми бронзовими локонами, і повільно, наче в рапіді, відхиляється назад, проявляючи на своєму гарному обличчі усмішку з ямочками; він уже неуважно слухав, начебто голоси нагадували затяжну зливу. Ілона у вишневій, темній, аж очам боляче, сукні з декольте, зі шлейфом, що волочився позаду, зараз повністю затьмарювала Єву, якусь невиразну, простакувату, десь наче втрачену, кимось загублену або наче після затяжної хвороби. Його, напевне, насторожила не сама Ілона, не якась невловима переміна в ній, яку виказувала людина, що досягла своєї мети, а то навіть переситилась, а поведінка Єви, скута, насторожена, дарма, що вона виглядала навіть щасливою: так виглядають люди на вокзалі, після дурного сну, який от-от повинен збутися, і все на сьогодні роз'ясниться, але не кращим робом. Єва перехопила його погляд, зашарілася, зустрілася очима з Ілоною, а та завмерла, як людина з неспокійною совістю, повільно, вишукано двома пальцями підбираючи сукню, рушила між рядами столів, погойдуючи стегнами, зовсім не вульгарно, з долею надмірної театральності, проте не виклично, ледь нахиляючи голівку. Вона зупинилася біля Бориса – тендітна, тремтяча, мов малинова свічка, витерла йому хусткою обличчя, дбайливо і ніжно, любляче. Сказала тихим, з приглушеним сумом голосом:

– Правда, Єва сьогодні дуже гарна?

– Не сказав би… Зовсім ні… Більше ти… Так, саме ти…

– Дякую…

– Я ще підійду до тебе…

– Можеш розраховувати…

Вона знову повільно, підтримуючи сукню двома пальчиками, рушила до Єви, криючи широкий простір вітальні маленькими ніжками, взутими у червоні італійські черевики. Борису повіяло холодом, він заплескав у долоні, просячи тиші, але чи то його крик потонув у гамірливій вовтузні, чи просто він невпевнено повівся, але з першого разу підняти гостей не вдалося. І саме в цю хвилину, коли він уже розмахнувся руками, двері розчахнулися, розкололися шкаралупою горіха. І всі розгледіли в ясному холоді вечірнього повітря трійцю, що стрімко рушила в бік Бориса.