Александр Ульянов - Знак Саваофа

Борис стояв, пробиваючись потом, хоча того страху, тієї безпорадності, як по приїзді, в ньому не було. Він перехопив безжальний погляд Ілони, що світив на нього з-під колони, переконуючись, що вона справді до цього не причетна. Облизуючи губи, машинально обтираючи чоло, він спробував загладити неприємну тему і взяв за лікоть Лямура. Андрій вивільнив руку, глянувши небесними своїми очима на гостей.

– Андрію, потім все вирішимо…

Проте молодий чиновник, той, що і розпочав бузу на дамбі, виліз наперед, схаркнув демонстративно під ноги Лямуру, закричав, викочуючи і вивищуючи голос до єхидного тону:

– Слухай, бик, це я його мєтєліл. Зрозумів? Зараз вали звідси, поки не одірвали тобі вуха…

Далі Лямур узяв клерка за вуха, підняв різко, що аж хруснуло, підніс до самого обличчя і зашипів:

– Завтра ти принесеш свої вуха разом з тисячею баксів у католицьку місію. Зрозумів?…

Але чиновник нічого не зрозумів, принаймні він засукав ногами, завовтузився, і Андрюха поставив його на ноги. Буцнув головою. Ніс з'їхав кудись вліво, потім повис, мов чужорідний, на шкірці. І тільки тоді клерк закричав, завив голосно, як побитий пес, завалившись на чотири кості. Публіка загула, але, слідкуючи уважно за Борисом, вловила якийсь сигнал, тихо, двома строями рушила до банкетного залу, лишаючи Лямура, його товаришів і знівеченого клерка наодинці.

До Лямура ніхто не вийшов; напевне, Андрюха Лямур чекав саме на це, але Ілона, яка зійшла східцями і сіла поруч з ним, оповита забутими запахами, поклала на його гостре коліно свою легку, як пташина лапка, руку, примирливо звернулася:

– Ну що ти хотів цим сказати? Чого ти добився?

Андрій шалено закрутив головою, як у дитинстві, як тоді, як завжди.

– Вони не лишилися. Вони пішли. Вони не лишилися… Вони пішли, – він наче зізнавався сам собі: вони не визнали мене, вони покинули мене вчергове.

– Ходім. Ще можна все змінити, – Ілона поцілувала його в щоку. – Я так довго тебе не бачила.

її невеликі, відтінені червоним, красиві груди важко здіймалися, тремтіли; вона дихала збуджено, але голос, навіть для неї самої, звучав далеко.

– Іл… Іл… Іл… Ну чому воно все так…

– Не роби дурниць. Ти знову наламав дров. Для чого тобі був потрібен цей ублюдок, що живе побіля озера?

– Напевне, ні для чого… Сам не знаю, – тихо сказав Лямур, розуміючи, що слова зараз нічого не важать. – Але я їх ненавиджу…

– То треба вибирати щось інше, ніж той вошивий мужик.

– Він мені врятував життя. І це не дає мені спокою. Здається, я б його сам пришив, так воно мені не дає спокою.

– Тьху, – зовсім по-простому відповіла Ілона, вона підтягнула сукню, оголивши ноги.

– Ти гарна, Іл. У мене ніколи не було жінок, гарніших і розумніших за тебе… Ні, щось інше. Тут не підібрати слова. Це як спиш з рідною сестрою, але трохи інше. Воно страшне, потворне, прекрасне водночас.

– Перестань… То все минуле, – очі у напівпітьмі волого загорілися.

– Навряд… Я дуже скучаю за тобою… Дуже… – Він ткнувся стриженою головою у груди, і вона провела по ній своїми довгими пальцями.

– Тобі треба вибирати, куди йти, Андрію. Не інакше. Борис може зробити висновки, якщо, – вона осіклася. – Іди… Іди…

– Ти хочеш мене?

– Так, – чітко і ясно сказала вона. – Але не дам тобі, Андрюша. Ти зробив свій вибір…

– Я його давно зробив…

Махмуд, що сидів у далекому кутку на кріслі й попивав шампанське, сказав:

– Нам треба мотати, бос. Бо будуть кранти… Канєц…

– Зараз, – тихо сказав Лямур, поцілував рвучко Ілону і пішов, полишивши її сидіти на східцях у глибоких брунатних тінях, з піднятим догори печальним, по-справжньому печальним обличчям.

Так, потім гості помчали, погойдуючись у м'яких сидіннях авто, повз площу, рівними рядами домів, з прапорами на флагштоках, а велика мельхіорова хмара тонким витягнутим язиком пролягала над передмістям, й Ілона з дитячим захопленням слідкувала, як все складається, наче хтось дослухається до її дій, до її бажань.

– Банальна логіка кінця, – тихо прошепотіла вона, запалюючи міцну сигарету, виводячи авто на пустирище. На дамбі вітер гуляв рудою пилюкою, перемішаною зі снігом. Дорога обривалася біля самого монастиря і зараз лежала розквашеним брунатним широким полотном, якщо глянути крізь вікна, то закривала лобове скло; дорога підмерзала, і кавалькада машин, декотрі з відкритим верхом, легко загуцикала колесами по підмерзлих вибоїнах, кавалках рудої глини. Гості, забачивши степ, що лежав білий аж до самого краю, до самого міста, яке підпливало у бурштині електричного світла, весело загукали, пускаючи навпрошки могутні машини, привезені з Німеччини, решта продовжувала виграйкувати по дорозі. Але нарешті всі зупинилися біля котловану, вірніше, біля невеликого урвища, де стояв млин, який зараз чарівно і несподівано, казково і лячно горів, наче від ілюмінації, десятками ліхтарів, проведених сюди, швидше за все, мормонами; вогні тягнулися тонкою ниткою аж до самого озера. І от гості, одягнені в шовк, дорогу шкіру, взуті у наймодніше шикарне взуття, збилися купою, а затим розтяглися біля урвища над самим озером, а під ногами у них лежав майдан, підтоплений людським духом.