Александр Ульянов - Знак Саваофа

Половину весни за перегородкою, якраз поруч з ліжком Лаврентія, Микола Санич содомствував з молоденьким батюшкою Єпіфаном, якому власноруч висмикнув на пальці ноги врослого нігтя, і тому той вже другий місяць знаходився на стаціонарному лікуванні. Вони пронизливо пищали, мов ті щурі, часто пристрасно шепотілися, майже захлинаючись, іноді істерично лаялися, галасували переважно вночі, коли збуджувалися до неймовірного; тоді з-за тонких картонних перегородок чулися кінокартинні айки та зойки. Цілі тиради слів, що нагромаджувалися купою, перемішуючись з дивними екзотичними назвами, соснівським, навіть столичним мешканцям незрозумілими, як назви кратерів на Місяці, і знайти їх все одно, що нужник на Хрещатику за нічного часу. Микола Санич мав зовсім не естетичну зовнішність: кавалки сірки вилазили з вух, кущисті ніздрі, сльозливі вибалушені сірі очі, рідке сиве волосся, котре він намагався вифарбувати у каштановий колір. Єпіфан був худеньким, майже підлітковим, зі впалими грудьми, ріденькою борідкою, сумирним поглядом світло-карих очей. Вдень він щось набожно бубонів на своєму ліжку, а вночі вештався, мов той сомнамбула, вузеньким коридором з прогнилою підлогою, віконцем, що сліпо мружилося десь під самою стелею. Єпіфаній у лікарняній їдальні отримував найкраще. Тому попа недолюблювали. Особливо дві дебелі, мов кимось однаково зліплені, бабери – Ніна та Ася. Здорові, тілисті, весь час піт лився з них градом, тримаючи по білому батону в руках, вони гучно, крізь набиті роти, на всю палату перегукувалися, закінчуючи кожне сказане речення «тю-ю-ю-ю, ти глянь, яке чмо». Чутливий Єпіфаній оте «тю-ю-ю-ю» приймав на свій рахунок. Проходячи до своєї окремої кімнати через палату, перегороджену ширмою, – одна половина для чоловіків, друга – для жінок, – він прискорював крок, і його щоки, й так червоні, робилися буряковими; він тупив зір, трусив рідкою борідкою і щось швидко-швидко говорив. Лаврентія ж поклали так, що ліжко його стояло на розхресті, і йому хоч-не-хоч, а випадало бути свідком усього лікарнянського життя. Старіючи, Микола Санич починав якусь зовсім незрозумілу вовтузню: то затівав ремонт, то переставляв убоге начиння, то бігав на пошту, добиваючись чогось від центру. Тоді Єпіфаній з тоскним виглядом ходив з палати в палату, нервово потрушуючи борідкою. І весь час старанно молився. Молився він досить своєрідно: просив у Творця смерті ворогів Великої Росії, особливо щоб він своїм перстом покарав Папу Римського, усіх уніатів, проклятих бандерівців, мельниківців, петлюрівців, націоналістів, Америку. І до того щирі його були молитви, що вже через два тижні Ніна та Ася підібралися до нього та сповідалися у своїх гріхах.

Так Єпіфаній здобув прихильність у слабкої половини барака, що чомусь називався лікарнею. Микола Санич пиряв приміщенням, несподівано зупинявся посеред палати, наче громом уражений, пронизливо дивився на батюшку, а потім шепотів: «Ах Єпіфаша, Єпіфаша, я вже й забув про тебе… Лапочка. Скоро я. Не сердься…» Нінка, найдурніша з бабів, проковтнувши кавалок білого батона з маслом, загугніла: «А про шо ето он?…» Очі у неї підозріливо звузилися, вона міряла Єпіфашу злим поглядом, нічого не пробивалося в її черепі, Нінка заспокоювалася, пам'ятаючи батюшчине благословення.

Лаврентій важко приходив до пам'яті: за ним майже не слідкували, і аби не католицькі сестри, що випадково прибули до Соснівки, дивом заслала їх сюди доля, він би не вижив. Сестри знайшли понівеченого Лаврентія, виходили його, а потім влаштували до лікарні, наївно гадаючи, що йому там буде краще. Якийсь час вони гуртом, шестеро, навідувалися до лікарні, але скоро шипіння отця Єпіфанія і випади Миколи Санича припинили ці відвідини гуртом. Ходила одна Юлія, двадцяти років, з чорним як смола волоссям, фіолетовими, чистими, завжди додолу очима. Вона приходила, сідала біля Лаврентія, перед цим виклавши нехитрий харч до тумбочки, і читала щось зі Святого Письма, а Лаврентій лежав мовчки, ковзаючи ледь вловимою усмішкою, світліючи обличчям. Вона приходила щосереди і щоп'ятниці. Віталася, клала поживу в тумбочку, щось говорила до Лаврентія, а він відповідав короткими словами, червоніючи, наче дитина. З часом він досить зміцнів, щоб сидіти. Тоді всі бачили у ньому якусь зачаєну тривогу, особливо коли приходила середа. Він кістяною гребінкою розгрібав волосся, витягував свою кишенькову потріпану Біблію і, ворушачи губами, читав. Він навіть не приховував своєї радості, коли приходила Юлія, поляскував великими долонями по колінах, ледь похитуючись, і вона непомітно усміхалася, ледь хриплим голосом, що нагадував простуджений, справлялася про його здоров'я, запитувала, чи чогось не треба. Чи, може, йому тут незручно, то місія підшукає інше місце. Лаврентій підіймав догори свої чорні рівні брови, відповідав трохи грубувато: