Александр Ульянов - Знак Саваофа

Все б закінчилося плачевно, аби двері в лікарню не прочинилися. В палату ввалило до десятка чоловіків, одягнених у чорні пальта та шкіряні куртки. Один, з голеною головою, з рубцем до вуха, крикнув:

– Хто тут головний?!

Микола Санич задріботів коротким кроком до прибулих.

– Чим маю прислужитися?

Андрюха Лямур зміряв його поглядом, поморщив носа, тоді ухопив за фалди чоловіка, в якого ніс був заклеєний білим пластирем, підтягнув до себе.

– Цей поважний чоловік хоче щось сказати Лаврентію. Де Лаврентій, докторе?

Лаврентій підчовпикав до гурту дорого одягнених чоловіків. Він впізнав Андрія і привітався з ним майже поштиво, з сумом, і Андрій чуттям звіра здогадався, що тут щось негаразд, але не дав зрозуміти, лише звернувся до того, з заклеєним обличчям:

– Ну, Мітя, починай, – і стусонув його по плечах. – Давай, воно не так страшно.

Той, кого назвали Мітею, зробив непевний крок: очі його смішно лупали, бігали забинтованим обличчям. Він нагадував швидше блазня, і все, що відбувалося, починало набирати кумедних відтінків.

– Поп, – почав був Мітя.

– Він не поп, – писнув Єпіфан.

– Заткнись, – рявкнув Лямур.

Єпіфан опашисто поклав три хрести у бік монастиря.

– Лаврентій, я прошу в тебе вибачення…

– Далі, чого заткнувся?!

– Мої товариші теж просять вибачення… А ще я хотів…

Андрюха Лямур знову запротестував, ухопив за вухо Мітю, підтягнув до себе і зашепотів, широко, як риба ковтає повітря.

– Мені треба сказати щось йому наодинці, – протягнув жалібно Мітя, дивлячись на Миколу Санича.

– О! Будь ласка… Будьте ласкаві…

Вони пішли у глухий куток, вірніше, побрів Лаврентій, чимось незадоволений, та хто його запитував?

– А що з вашим колегою? – відчуваючи нюхом ґешефт, поцікавився Микола Санич.

– Він пережив складну пластичну операцію. Поняв? – реготнув Лямур.

– Так, так, так.

– Ти не такай. Ти мені краще скажи, як ти поводишся зі старим. Будеш тримати його доти, доки я тобі не скажу… Або доки я живий… Утямив, гнида? – несподівано прошипів Лямур і крутнув за качиного носа головного лікаря. – Інакше не лише носа, а і яйця одірву.

– Мугу, мугу, – крізь здавлений ніс продув Микола Санич.

Після цього інциденту, – ніхто не знав, що відбулося в глухому кутку, яка розмова між Мітею і Лаврентієм, – але після того, як пішли непрошені відвідувачі, виносячи з собою запахи карнавальної ночі, десятки невідомих запахів, що їх жадібно нюшили хворі, Микола Санич зачинився у кабінеті з Єпіфаном. І вони прогарчали, простогнали, провили цілу ніч за тонкими перегородками, виливаючи поранену честь, віддаючись своїй пристрасті з тим пафосом, з яким викидають білі знамена або йдуть від позорного стовпа до шибениці. Ці два некороновані шибеники тупцювали, мов стадо голодних пацюків, дрібно попискуючи, відсапуючись, знову беручись за діло. Вони вважали себе чарівними у своїй омані, в своєму короткому щасті, що вигоряло з кожним статевим актом, проте наштовхувало на роздуми до того глибокі, що іноді самим хотілося в них поблювати. Тому вони й повторювали: «Ах ти підарюга старий! Ах ти моя жопа поморщена…» – «Ах ти попівський недоноску… Я б тебе прямо на причасті виїбав… Прямо на налої… Чи там десь… сучечка моя немита».

Того дня, перед самою Пасхою, дощ полив – чистий, яскравий, великими, як черешні, краплями. Сонце просвічувалося крізь дощаний купол, а земля швидко вбирала воду. Дощ шурхотів озерами, лисими курганами, піщаними дюнами. Баби пороздягалися до сорочок, а Ніна та Ася повиставляли свої здоровенні цицьки, хтиво підморгували мужикам, що дріботіли до сіней, щоб потягнути раз-другий смердючої «Прими». Тиша залягала від пагорбів, вже після дощу. Він дивився на той пагорб, подумки пестячи його рукою, знаючи, що за тим лисим, жовтим, невиразним пагорбом, якщо пройти півшляху повз Лагуну, повз здичавілий старий млин, повз соснівський парк, обтиканий жовтими куполами ліхтарів, потрапиш до одноповерхового глинобитного будиночка з прямим хрестом, білого та затишного. Там була Юлія. І все повітря наповнене нею. І лише те, що є безкінечне, що не піддається ані людському розуму, ані логіці, що не йде назирці зі звичними пристрастями, – є любов. Так він гадав, вдивляючись у жовтий пісок пустирищ, де вже спліталися вихори, великі й маленькі, кружляли переколошкані круки. Так, він знав, що у нього не буде тієї звичної людської пам'яті, яка цупко тримає предмети, запахи, повертає це з цинічною ворожістю пустоти, коли світ весь ламається, а звичайна уява розвалюється, мов глиняна стіна, за допомогою якої людина відгородила собі предмет любові. Він знав, що буде тяжко прошити думкою простір. Але це нездійсненне, що дало йому радість розуміння, навічно лишиться, як тепло того безкінечно більшого, що охоплює весь світ.