Александр Ульянов - Знак Саваофа

Неочікувана радість зробила його ще відлюдькуватішим, наче Лаврентій боявся розхлюпати своє щастя, зовсім нетривке, яке не помістити у загальне розуміння людських пристрастей, приторно-солодких звичок. В очікуванні Юлії він рахував дні або розгортав полотняного згорточка, виймав довгастий якийсь предмет, гладив, ні, тільки-тільки доторкався пальцями. Баби чмокали язиками, зазираючи за штору, щоб підгледіти, і, нічого путнього не визиривши, пожовуючи незадоволено губами, поверталися до своєї палати. Одного разу Єпіфаній спробував пробратися до тумбочки. Його сполошив якийсь гамір, чи то з переляку, чи то навмисне він розірвав світлину з Дівою. Як обпечений, він кинув на підлогу, прямо до ліжка Лаврентія порвану листівку, а сам чкурнув до себе, в окрему коптьорку Лаврентій повернувся від теслів. Подивився на вчинене, але нічого не сказав. Він взяв до рук клаптики паперу, довго сидів, стуляючи їх, і погляд у нього робився важким, мов хто його сірі очі налив свинцем. Він просидів так до ранку, мертво втупившись у порвану світлину, лише губи ворушилися, порепані за ніч від нелюдської напруги. Очі у нього налилися червоним і під ранок бризнули сльозами, що побігли порізаними зморшками щоками швидко, двома струмочками. Баби й мужики шепотілися, значимо піднімаючи догори брови, смикаючи плечима, кахикаючи в кулаки. Лаврентій, не кажучи й слова, подався до теслів і невдовзі повернувся, тримаючи зліплену клеєм світлину. Відтоді вона стояла на тумбочці, опираючись на потертий томик Святого Письма. Від того випадку Лаврентій ще більше спохмурнів, але чистий і радісний, наче крик дитини, вираз в його очах не зникав.

Здавалося, він пережовував ту печаль та тугу, – ходив, міцніше ставлячи ноги на підлогу, розправивши плечі. На рип дверей реагував миттєво, не приховуючи ні від кого, що весь в очікуванні. Але приходила сестра Клементина. Він радісно її зустрічав, але очі шукали, зависаючи в повітрі лагідними сірими скельцями, чогось іншого, начебто те, що зараз відбувається, є помилкою, зараз все проясниться, і Юлія зайде, шурхотячи своїм монашим вбранням. Клементина перехоплювала той погляд, кивала головою, навіть трохи скрушно, але без осуду, такого зрозумілого усім людям, говорила м'яко, закриваючи молитовника на закладку:

– Сестра Юлія скоро, слава Ісусу, стане на ноги.

Юлія жила не серед показних, не серед яскравих парникових квітів цього блискучого, як скло, світу, готового тріснути, розлетітися на друзки, зрізаючи все живе на шляху; вона невідривно була живою істотою в ньому самому, вона була не частиною його, а його прихистком, з якого він не пив ані крові, ані наснаги; він носитиме те тремтіння в собі, знаючи, що воно довіку житиме в ньому, і нічого світ не зможе зробити з тим животворним, бо їх поєднало те, що люди називають Богом, те, що є початок і кінець, що є безкінечністю, яка владарює над усім живим, що має дух; він з відчайдушною впевненістю знав, що скоро вона зникне, як злітають з небес хмари, але лишиться тут, у цих спаскуджених краях, де йому суджено знайти кінець. І вона житиме, пішовши кудись в невідомість земних доріг, у ньому, разом з кончиною, разом з вірою у вічність, що відкривається будь-якій людині, коли вона з останнім зойком покидає землю.

Він стояв або сидів перед сестрою Клементою, як запитальний знак, а вона продовжувала говорити, журкочучи словами, втішаючи його німим розумінням, як і Юлія розуміла те, що виникло між ними. Нарешті він був відкрив рота, щоб запитати, але Клементина притулила палець до уст.

– Для чого тобі запитувати, коли ти сам знаєш? У вас одна дорога – до Бога. Тож терпи те, що послав нам Господь.

– Іншого, сестро, не може бути.

– Скоро я пришлю її. В тому немає нічого злого. Блуду ви не творите. І що Бог послав, не може бути блудом. Тіште одне одного словом Божим.

– Саме так, – тихо і впевнено відповідав Лаврентій і слухав Клементу.

У Лаврентія ще не позросталися ребра, тому Микола Санич заборонив ходити йому до теслів. Це опечалило Лаврентія. Вперше він дозволив непослух. Вночі крадькома він пробрався у комірчину і заходився стругати, клепати, наспівуючи під носа щось із псалмів. Вранці донесли головному лікарю. Сам Єпіфан, гордо трусячи цапиною борідкою, дивився, як Микола Санич репетує перед сидячим з винуватим дитячим виглядом Лаврентієм.

– Бон! Бон! Бон! – верещав Микола Санич. – Я не позволю, штоби здєсь распоряжалісь бомжи! Випісать, і пусть себе мастєріт на помойкє!