Александр Ульянов - Знак Саваофа

Якимось робом він проник у мормонську секту, яку нюхом старого кнура, давно натяганого на трюфелі, завбачливо вибрав для вкладання коштів. Не так грошових, як своїх далекоглядних коштовних планів. Мормонами їх називали соснівці, але Льопа, потертий світом бурлака, знав цій назві ціну, тому доклав неабияких зусиль, щоб потрапити до середовища шановних мормонів. Ось що він говорив:

– Подивіться на цей світ! Смітник наш світ! Хто змінить його? Ви! Ще раз говорю – ви! Просіть у Бога, що бажаєте, – він не відмовить. Так кажу я вам. Повірте в нього. Для чого він створив його? Щоб ви, браття, могли щасливо зажити в цьому світі, не інакше. Моліть його, і він дасть, як я прошу про вашу поміч, бо немає нічого земного, що б чуже було нашому Богу. Він посилає і смерть, і життя. Я помолюся за ваше життя і душі ваші, тільки ви відблагодаріть! О, нікчемний той, хто гонить праведників з порогів, які просять милостиню для продовження життя… – Льопа передихнув, набрав у легені повітря, добираючи у голові відповідні слова, з потугою розводячи руками: – Прийміть мене у ваш дім, але не позбавте земної утіхи… Прошу… Дуже прошу… – Тільки-но зараз помітили гарну соковиту жінку, зодягнену у все чорне, з туго заплетеною косою, небесними очима: вона проходила повз сонних соснівських мешканців з велетенською урною, де було начертано якісь страшні цифри, шматки речень, а зверху, на білій хмарі, мов зійшовши з малюнків для починаючих атеїстів, воссідав сивобородий старець, рум'янощокий, наче тільки-но, транзитом, випадком вийшов з косметичного салону третього розряду і ненароком хтось приліпив його на цю жерстяну скриню. Льопа продовжував виводити шматки промови, додаючи туди кілька рядків і Старого Заповіту, Євангелія, псалмів. Через кожних п'ять хвилин він просив щось опустити в скриню, заламуючи руки, запускаючи під лоба очі; і кожних п'ять хвилин вродлива жінка в чорному проходилася рядами соснівців. Баби чаламкали, набожно хрестилися, кидали до скрині; хтось пускав сльозу, хтось плювався, хтось сміявся. Але більше давали почтенні мужики, ті, що ішачили на фабриці, майже не пили, а зараз жадібно проводжали тугі сідниці жінки в чорному. Льопа завивав, притупував ногами:

– Охрестіться в нову віру! Інакше вас чекає смерть! Де ви бачили, щоб Бог жив у церкві?! Хто вам це сказав? Там затісно для нього. Він живий у ваших домах. Він увійде до вас, тільки простягніть руку допомоги вашому рабу!

Тоді з'явився Лаврентій. Він обіперся на палицю, похилитав головою, причмокнув язиком:

– Цей шелихвіст далеко піде! Хто у Бога щось просить, окрім ласки, щоб прожити недарма день? Хіба можна вірити тому, хто вірить лише у власний шлунок, видираючи останнє у заблудлих стада цього?!

Але на Лаврентія зашикали; цією ситуацією скористався Льопа. Голос у нього зробився низьким і шипучим, як мінеральна вода:

– Ось! Ось! Ось перед вами плевели диявола. Вирвіть його з корінням! Знищіть його. Віддайте на попрання його рогатому брату! Геть з-перед очей моїх! Геть! Бо розвію твій я і попіл!

Соснівці не знали, що таке плевели, але проповідь, куплена за мідяки, їм припала до смаку; натовп забурчав, загавкали собаки, малі, куці, недорослі, без породи. Пацанва ухопила каміння і пожбурила у Лаврентія. Мужики з важкими обличчями, нагнутими головами засопіли, але з місця не зрушили. Вони чекали на чудо, що Льопа дійсно спопелить Лаврентія. Десь у свідомості їхній як відгомін далекого дитинства проповз, бряцаючи калаталами, сиренами, сурмлячи пластмасовими дудками, яскравий цирк. На більше їхньої фантазії не вистачало. Льопа миттєво вловив ситуацію, впав на коліна, простягнув руки до неба і заголосив:

– Нехай впаде кара і прокляття на відступників. Проклинаю! Проклинаю! Проклинаю!

Повітря соталося м'яке, безвітряне, пересмуговане павутиною бабиного літа. Кілька вороноподібних монахів, що плентали до монастиря з провізією, постояли, слухаючи Льопу, але не ступили ні кроку, не сказали ані слова; погляди їхні були прикуті до жінки, вірніше, до її сідниць. Собаки заливалися то на Лаврентія, то на Льопу, то на натовп, що нерухомо стовбичив на місці, але поволі набирався рішучості, надувався, як жаба. Щось гуркнуло у небі: може, літак, може, запізнілий грім. Льопа завив, заскиглив разом із псюрнею, тицяючи пальцем у небо. І тоді соснівцям несподівано все зробилося зрозумілим. Шматки землі полетіли у Лаврентія. Собаки зірвалися в один, як по команді.

– Шуруй до своїх підарасів-католиків! Іди, поки ми тебе не задавили, як жабу!