Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Єво, підійдіть, будьте ласкаві…

Єва кивнула головою, але продовжувала говорити до робітників. Тоді Ілона розвернулася і подалася нагору, її ноги не слухалися, а тіло німіло; вона йшла, відчуваючи на спині погляди Єви та Бориса. В туалеті її виблювало. Вона кривила у спазмах рота, після кожного блювка поглядаючи на себе у дзеркало.

– Ідіотка… Ну, я ж ідіотка…

Знову кілька рожевих пігулок «Ксанакса». Вона зачекала, коли пішла, вдарила у голову перша хвиля отупіння, приємного і тягучого, що зробило її тіло знову легким, прозорим, і подалася нагору. До себе у кімнату, в свою білу-білу кімнату. Вона скинула одяг, впала на ліжко, увімкнула телевізор, знову встала, пройшлася кімнатою, розкидаючи ногами речі, таким робом дісталася до бару, налила чверть склянки віскі, випила одним махом, повернулася до широкого ліжка, не знати чому, ніжно провела по простирадлах рукою, впала усім тілом, радісно писнувши від захвату, перевернулася на спину, широко розкинула ноги, і, вже хмеліючи, ні, крізь хміль зрозуміла, що її душить невідоме почуття, можливо, радість, можливо, страх, можливо, ненависть, але, достобіса, – це так приємно. Приємно лежати і думати невідомо про що у цій тиші, наче повернулося спекотне дитинство, десь на кордоні юності, де поруч все, що ти можеш втримати у руках. Потім тривога луснула в її голові чорною зіркою. Щось замиготіло, спочатку нерозбірливе, а далі чимдужче, вже при самому зникненні набираючи обрисів, до пустоти знайомих. Так, пустка сну ковтнула, накрила її і потягла своїми шляхами.

Прокинулася вона вже затемно, принаймні Ілоні так видалося. Прокинулася від того, що хтось слідкував за нею у велетенській, з одним, на всю стіну, вікном, кімнаті; але, на диво, вона не відчула страху (якого зроду не відчувала), вона навіть не знала, як називається це відчуття. Просто витягнувшись на ліжку, солодко, а водночас вдавано потягнулася, сіла, знову-таки рвучко, і увімкнула нічники, вмонтовані у стіну.

Борис сидів, одягнений у пісочного кольору костюм, на великому пуфі й курив, дивлячись на неї, не відриваючи погляду. Ілона потягнулася було до атласного халатика, але облишила, взяла склянку з тумби, випила теплу рідину, продовжуючи мовчати, знаючи, що Бориса природа не обділила делікатністю тупого селянина; нарешті, коли легенький, з тошнотворним присмаком хміль повернув її до дійсності, вона, схрестивши міцно ноги, закурила і, випускаючи синю цівку диму, грубо запитала:

– Чого тобі?

– Я тільки-но прийшов… Мг-м-м… А ти стаєш все кращою…

Ілона зламала сигарету в попільниці, відкинула назад голову і плечі, упершись руками в ліжко, засміялася пустим, але довгим і дзвінким сміхом.

– Забудь. І не милься. Голитися тобі не доведеться… Іди краще, бо неприємності я тобі обіцяю.

– Та ні. Я хотів просто поговорити… А ти одягнися… І ми поговоримо…

Він зачекав, коли вона одягне халат, потім коли наллє в склянки віскі, далі заговорив:

– Ти знаєш, мені ось три дні страшно. Чомусь страшно і все. За Нору страшно. За тебе. За доньку… А? Може, я внаправду вирішив правильно – їх охрестити… – Він пропхнув липку слину, затягуючи паузу.

– Це все?! Ху ти… – Ілона усміхнулася одними кутиками уст, розуміючи, що її накриває той же страх, який межує зі статевим збудженням, той страх, який лікує її, а не заводить у дике інфантильне безпам'ятство.

– Я хотів запитати: як ти ставишся до того… до хрестин?!.

– Блядь, що з тобою, Борисе? Ти взагалі поїхав дахом. Ти, від кого тремтить майже півкраїни, ти враз несподівано стаєш схожим на соснівського вурку типу… – Вона повагалася і таки промовчала, намагаючись відкинути надокучливу думку, приторне ім'я. – Невже колись у мене з тобою щось було? Невже я поклала все життя своє, щоб дістати якийсь лантух із зіпсованою спермою? Ти надто старосвітський… певне, так. Цього моя персона не вгадала. Ти б краще поставив мене раком, аніж розпитувати про такі речі, якщо їх назвати можна речами. Невже весь світ тільки і поділився на придурків, які запитують: є Бог чи його нема. Чи то наша фантазія, чи то страх. Піди в школу. Запитай у тих дівчаток, яких ти у велику перерву возив на дачі, коли ще був не таким облізлим. Іди в сраку зі своїми фанаберіями…

Голос у неї зривався, істерично клекотів, – вона сама не відчувала, що справжній страх, про існування якого вона не знала, підступив, завис темною крилатою тінню. Борис рвучко витяг хустку, обітер усе обличчя, лишаючи на білому, як тісто, тілі рожеві сліди.