Александр Ульянов - Знак Саваофа

Але минуле блювотною слизотою пробиралося крізь шпарини, що їх життя пробило у затишку Ілони. Траплялося все, як вона передчувала, і вона вже перестала даватися диву, її тривозі, її захопленню не було меж, як тоді, коли вперше почула з уст мешканців Соснівки, що вона проблядь; Ілону вразило зовсім не те, що вона проблядь, а саме слово, зі смаком вимовлене огрядною жінкою в засмальцьованому халаті, тринадцятилітня донька якої кожного разу після промислів на трасі з водіями сходила ріками крові після чергового аборту. Ми бачили, як вона захиталася, побіліла, але не так, як бліднуть від ляку чи сорому, зачувши у вуха правду, вона начебто захопилася, саме так, вона захопилася, навіть у невідомому пориві підняла свої пещені руки і нагадувала красиву птаху; від неї приємно розходилися запахи, дорогі густі запахи, а ми все дивувалися: що їй заманулося тієї осені шукати по засцяних магазинах Соснівки, де навіть хліб смердів сциклинням. Звичне діло для ублюдків, яких поналазило з лісів та навколишніх містечок, а для неї це звучало так само, як органна фуга Баха. І тоді вона зрозуміла, просвітлівши вся, зігнавши блідавість, наливаючись силою, що щось таке непередбачуване, але прочуте, прожите нею, чекало десь недалеко. Знак долі. Вона не вірила, і не принципово, скільки їй вже у дорослому віці не талдичили про Бога, вона сприймала це не більше, як слова; вона навіть не намагалася проникнути в саме розуміння віри, бо воно у неї було відсутнє в дитинстві, юності, інтелігентські балачки вона приймала на рівні розмов за склянкою гарного вина. Вона дослухалася до своїх передчуттів. Вона переконувалася, що світ уперто схиляється в її бік, і якщо не капітулює, то лише тому, що так треба. Далі Ілона відмахувалася від пропеченої пустки: їй згадувався, вірніше, вона ловила відлуння того настрою, коли ковтала упаковками транквілізатори, поглинала шоколад, слухала сльозливі романси, перелистуючи по десять разів на день домашній, тобто сімейний альбом. Цього вона теж не хотіла: ані м'яких капців, ані чоловіка з водянистими очима та зачіскою «полубокс». Вона була впевнена, що народжена для іншого, і це невідоме інше тримає в своїх руках, до часу мандруючи чужими стежками.

І те, що відбулося в той день, захопило її вже не так несподіванкою, як додало впевненості у своїй вибраності. Хтось із сім'ї запросив дизайнера, але не вона. Ілона не хотіла, щоб у її світ влазила чиясь рука, напевне, страшачись, що це злякає її гостей з нового минулого. Але так трапилося, що гості з минулого, теперішнього її майбутнього, прийшли без виклику.

Люди не люблять складних комбінацій – це вона знала. Та коли до просторого холу, що нагадував мініатюрний женевський вокзал, зайшла Єва, вона мимоволі повторила той жест, що і в задрипаному соснівському універмазі; цього разу вона не так швидко прийшла до тями, дивлячись своїм нерухомим яшмовим поглядом, як, купаючись у теплому листопадовому сонці, що медовими потоками лилося крізь скляні вітражі, поволі, погойдуючи зовсім вульгарно для красивого, наче виліпленого тіла, йшла та, на яку вона, Ілона, чекала. Люди передбачають простоту подій, але життя вибудовує надто складну схему в їхніх головах, доки вона не випрямиться, не загуде однією натягнутою струною, що недавно була пружиною; і ця срібна, тремтяча струна прошиє їхнє життя, змінить на краще, – так видається в дурості оманливого людського кошмару, маячні, а насправді все так просто. Вона йшла, та, на яку чекали: каштанове до міді волосся, завите від природи у тугі кільця, а потім невидимою рукою розпущене, тремтіло тугими джгутами, билося об плечі, затягнуті у модний светр; вся постава, наче умисне зліплена: тонка талія, пропорційний округлий зад у білих штанях, підкочених до колін. Правильний овал обличчя, велетенські сині очі з темними віями, широкими, мов крильця метелика. Округлість грудей, невеликих і не малих, плавно ховалася під вовною, але вгадувалася чітка ліпка, чіткий малюнок; ця дівчина несла якийсь невідомий світлий празник. Вона до болю жіноча… принаймні з першого погляду так видалося усім, навіть Ілоні, що сиділа на плетеному китайському стільці під червоною стіною вітража. Вона не встала, не йшла назустріч, а продовжувала пропікати відстань між собою і Євою нерухомим зміїним поглядом, легко, здавалося, безтурботно, трохи зацікавлено ковтаючи розбавлене віскі, щоб позбутися нудного настрою, легкого нежитю, надокучливої думки про дизайнера, якого запросила сім'я. Здавалося, нічого її більше не хвилює і не передвіщає чогось іншого. Вона напевне знала, що це дизайнер, але не подавала виду. Борис зійшов з мармурових східців, трохи відсапуючись, пітніючи від вчорашнього, й Ілона помітила жовтий похітливий блиск у його очах. Напевне тому, що світло з вітражів переплутало всі предмети, Єва підійшла до Бориса, який виповз з тіні поважною білою комахою, обтираючи хусткою чоло. Вона назвала себе, не привіталася, а просто сказала: