Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Ти що, оглух?!

Після цього окрику тиша залила Борисові вуха; він відчув, як волосся ворушиться у нього на голові, а тому мимоволі, зовсім механічно, підняв руку, провів широкою долонею по йоршику рудого волосся, похитнувся, облизнувши тоненьким гострим кінчиком язика губи, продовжував стояти. Троє довготелесих в чорних костюмах хлопців оточили Лаврентія.

– Ану скажи, що Бога немає, і ми тебе відпустимо!

Лаврентій подивився поверх голів, махнув рукою, наче відганяючи обридливих мух, відказав рівним і спокійним голосом:

– Бог існує в кожній животині, навіть у твоєму смердючому видихові!

Трійця, видно, не чекала, що отримає таку відповідь; вони навіть не здогадувалися, не думали, звідки взялися ці слова.

– Ти шо-о-о, не поняв?…

– А мені нічого розуміти. Дай мені дорогу, а на дурні балачки у мене немає часу.

Трійця зареготала, застрибала навколо Лаврентія, пухкаючи з розкритих ротів паром.

– Тоді доведи, що він є… Ти його бачив?…

– Розплющ очі, тоді багато чого побачиш!

– Так він хамить, сука, – пискнула одна дівиця, найвродливіша з гурту жінок, швидше, якась знайома, яка почувала себе в цій компанії зовсім непривітно, незатишно, а зараз компенсувала холодне відчуження криком.

– Тоді читай молитву, – заверещав, плутаючи з реготом крик, хлопець.

– Я й так їх читаю…

– Може, і за мене молишся, сучара?!

– Значить, і за тебе, сучий сину, – майже в тон йому відповів Лаврентій.

Хлопець, що займався в Ілониного батька бухгалтерією, з витягнутим покривленим обличчям якусь хвилину дивився на обідранця, а потім заверещав:

– Скотина!!! – Він заніс руку для удару, але тут трапилося непередбачуване: Лаврентій перехопив руку і стусонув у відповідь лівою. Хлопець пролетів кілька метрів, вигнувся дугою і гепнувся, смикаючи ногами, на капот джипа. Борис стояв, і йому видавалося, що дорога на дамбі вибігає швидкою ескалаторною стрічкою. Ще один, підстрибнувши, як м'яч, гургонув під ноги жінкам, а третій, повторюючи: «Ну… Ну… Ну… давай…» – зігнувшись у якусь неправдоподібну позу, відходив до гурту. Але Лаврентій розвернувся і спокійно пішов. Борис хотів крикнути, щоб не чіпали старого, але чому, і сам не знав, проте промовчав; у голові гуло, кров приливала, відливала, лишаючи після себе пусте тіло, а сама ця падлюча кров кудись зникала. Тільки тоді він очуняв, коли побачив, що його охоронець підбіг і навідмаш ззаду ударив рукояткою пістолета по голові старого. Щось хруснуло, потім затупали ноги, і чоловіки, одягнені у чорні костюми, почали збігатися від своїх машин. Запрацювали ноги, загули кулаки. Лаврентій мовчки борсався, спочатку відбивався, а потім його рухи зробилися кволими, мов у сонного, і скоро він витягнувся на повен зріст, даючи змогу ватазі безборонно тарабанити по тілу ногами, руками; дамочки визирали, витягуючись на шпильках. Одна навіть не пошкодувала фотоапарата і ним вдарила старого по голові. Потім Борис зрозумів, що спостерігає за подіями з прихованою насолодою, бо давно не відчував на своїй шкірі тремтячих пальців пригоди; як і кожен пропечений авантюрист, він був просто у захваті від легеньких пригод, які, здавалося б, мали стосунок до нього, але зовсім віддалено, наче за склом, наче у солодкому тривкому сні, коли прокидаєшся міцним, здоровим, юним і повним сил ідеш завойовувати цей неприхильний до тебе світ, підминаючи його під ноги з кожним кроком. Тож він розраєно дивився на танець чорних тіл над Лаврентієм, доки йому це не обридло вкрай, наче пригадавши, що їх чекає вдома добрий стіл, гарні жінки, приємні розмови і можна до ранку забутися від клопоту. І він крикнув, сполохавши купу вертливих голів, вирвавши у сизій сутіні несподівано, якогось біса, образ Ілони:

– По конях! Облиште його! А то ще здохне.

Мужики відходили, копаючи по черзі, спльовуючи діловито крізь зуби.

– Гляди, він здохне, – запально, блискаючи чорними очима, сказав водій, сідаючи за кермо. І в якомусь часі ескорт рушив, вигинаючись короткою змією на білому, широкому, як стіл, степу, над яким цукровими горами сунули хмари.

У той день Ілона прокинулася від яскравого спалаху; вона рвучко сіла, скинувши пухову ковдру на білу пластикову підлогу, зігнулася вся, за звичкою затиснувши долоню між ногами, під самим лобком, щоб мізинець відчув клітор, і її погляд падав, видавалося, на широке вікно, закрите жалюзі. Раніше страх її збуджував, але те, що розбудило її зараз, зовсім не подібне на страх. Вона сиділа довго, потім розігнула ногу, лягла на спину; вона очікувала. Ілона не виносила запахів, будь-яких; тому зараз у затінках кольору сірої пилюки потягнула носом, широко роздимаючи розкрилля, занюшила щось інорідне в затишку свого модернового помешкання, з висячими над самою підлогою червоними люстрами, з невеличкими емальованими тумбами, з картинами, що їх привезла з Франції. Але цей великий дім, майже не заставлений меблями, з широкими вікнами, з кількома переходами в інші помешкання, де зібралася майже вся рідня, прислуга, навіть робочі кабінети батька, тестя, з трьома кухнями, двома барами, маленьким кінотеатром, – все це колись давно, ще за часів депресії, коли Ілона запихалася шоколадом та транквілізаторами, вона вигадала у своїй голові, сидячи на дачі, серед синіх снігів, низького неба, зовсім без найменшого натяку на мрії, бодай мізерніші. І відтоді, як почав зводитися цей дім, вона брала в усьому участь: підписувала папери, вникала у проекти, сама звільняла і приймала робітників. Це її наповнювало більшим празником, ніж нинішні подорожі столичного населення до супермаркету. За час будівництва вона порвала будь-які знайомства, повернулася в Соснівку, закинувши свою напівбогемну квартиру в центрі міста, навіть не розуміючи того, що поховала там велетенську кількість друзів, років; одним інстинктивним порухом вона поховала минуле, не думаючи про майбутнє. За час будівництва, вірніше сказати, перебудови, ламалися стіни відразу в кількох квартирах, вона змінилася фізично: ледь помітні чорні кола під очима, рвучка хода змінилася манірною ходою моделі; вона начисто забула свої лесбійські пристрасті, відкинула чоловіків як акт задоволення, а сприймала як грубу робочу силу, непомірно тішачись від самої думки, що зараз їй, саме їй повністю підкоряється це похітливе стадо ідіотів. Ілона так змінилася, одягнувшись у сірий, гарного крою шерстяний костюм, що навіть Борис, зараз брезклий, з водянистим поглядом, великим черевом, на дебелих, міцних, ще спортивних ногах, з відвислим задом колишнього спокусника, призупинявся і довго, як для нього, дивився у кушпелінні, нанизаному на сонячне проміння, на неї: як вона легко пурхає між риштувань, сміється, віддає накази, підписує папери, розраховується, прискіпливо циганячись за кожну копійку.