Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Ану зніми, – протягнув він повільно, так, як говорять на вулиці, коли попереджають, що можеш отримати ножа або кулю в лоба. Дівиці не треба було повторювати, але вона чомусь продовжувала стояти. Тоді Андрюха нагнувся, враз випростався, скидаючи руку. Льопа упав на задницю, а дівка прикрила перед руками, нагнулася, як то роблять жінки, коли їх застукали голими.

– Пух, – сказав Андрій, тримаючи витягнуту руку з відстовбурченим пальцем, дико заливаючись реготом. Аж тоді дівка зняла окуляри. Очі в неї нагадували фіолетового кольору чорнило. Щось у ній було школярське, навіть не гидке, так вирішив Андрюха. Нічого не кажучи, подався до джипа, тримаючи в безвільно обвислій руці блискучий маузер.

– Понаїжджало… – тільки те й почули мужики, знову повертаючись обличчями до дамби, напевне, радіючи, що «мерседес» під'їхав поближче і авто можна розгледіти так, як би їм хотілося. Потім вони, як по команді, знову повернулися в бік джипа, що, викидаючи колесами шматки глею, рвонув з місця і скоро зник у порожніх напівдобудованих масивах бетонок.

– Це він за тією сукою мається, – прорік Мурзон.

– Я б теж маявся… У нього, кажуть, грошви…

– Те-е-е-е… Мені б ліпше, як у тих монахів. Ситі, довольні. Самогон, бляді, пити не хочуть – водочку подавай. Бабів тягають.

– Їм же не можна…

– Багато чого не можна, а ми, Мурзон, смалимо. І живі нівроку. Хе!

– Тільки ти свою Нюрку після того навряд чи жариш… А? – І Мурзон залився ядушним, більше подібним на кашель сміхом. Пішов дрібний противний дощ. Новоприбулі сховалися до «мерседеса», і скоро мужики побачили тільки його зад; авто зробило круту петлю, в'їхало в адміністративну частину передмістя. Мужики сплюнули і поховалися під козирок одноповерхівки, притулившись спинами до облущеної цегляної стіни.

– Сука, хоч би налив, – шипів Мурзон, пережовуючи липку слину в сухому роті.

– То тебе Бог наказав, Мурзон, – кинув не то єхидно, не то зле Наум.

– А ти в нього що, віриш? Ха, можна подумати. Я от вчора присік нашого новенького батюшку… Ага, того, що на Декабристів живе, у тому двоповерховому домі. Там усе крізь стіни чути, такі тонюсінькі… Да, дома такі строїть почали… Що дальше? А дальше дивлюсь, батюшка, правда не в підряснику, полохливо так озирається, а з ним хлопчик якийсь… Ні, парень, але за хлопчика і дівчинку можна прийняти враз… Під очима темні кола, а погляд заполошний, далекий. Обидва наче перелякані. Ну, я і шмигнув за ними… Так вони там таке витворяли, що я вухам своїм не вірив…

– Що, підараси? Тоже мені, новина. Сходи в монастир. Там тебе, Мурзон, так в жопу оддрючать, що додому не доберешся, – спокійним діловитим тоном затягнув Наум. – А от на Лаврушу ти дарма навів. Нема зла в тому чоловікові… Він би той, як його, майже наш…

– Е-е-е, один хрін. Цей би чорт знайшов би… А так шанс горло промочить.

– Дякуй, що тебе самого не замочили, – забасили, прокотили реготом мужики.

Дощ напускався все щільніше, але слабкий, осінній дощ, – у вологому повітрі запахло смердючим гаром: неподалік тліли купи сміття.

– Да, таке паскудство у світі завелося, – сказав хтось із мужиків. Вони тупо дивилися на дамбу, на свинцеве ряботіння озерної води, і думки важко, похмільно переверталися в їхніх важких черепах; вирваними іклами стриміли бетонні сваї, помалу темніючи від води, глина розм'якала, несподівано опадаючи великими кавалками прямо у болотисту жижу, там, де повинен бути фундамент, а зараз здоровенні жаби плавали, широко розгрібаючи ластами. Так, таки Льопа прибув тієї осені, бо якраз тієї осені Борис хрестив доньку, – зі значимістю вирішують вони, і обличчя у мужиків світліють так, наче вони самі себе пустили передчасно гуляти райськими кущами; вони поважно, закладаючи мовчанку, вирішують, що саме на той час припадає примирення Лямура зі своїм незбувшимся «тестем» і самим Борисом, але обмовляються, що точно вони знати не можуть, ніколи не дізнаються, бо проникнути за високі затори і стіни цих загадкових, з доглянутою рожевою шкірою людей не можуть, бо вони навіть про своїх дітей знати нічого не хочуть, нехай їм тільки стукне тринадцять років. Вони поважно курять, душачись з приємністю смердючим димом дешевих сигарет, а над їхніми головами, над напівзабудованим пустирищем Соснівки повзе, падає донизу бліде сонце, як неонова фіолетова кругла лампа.

Саме в листопаді Борис хрестив у Лаврі доньку: озера ртуттю, двома очима, визублені плити, частоколи з бетону, сніг продавив дроти; вітер напирав з півночі, колючий, здіймаючи ртутні хвилі на двох озерах, що побіля дамби і поближче до помешкання. Потім сонце. Чисте сонце запалило поверхню помешкань. Борис зупинив своє авто. Ескорт, вильнувши на трасі, загальмував, і всі висипали на білий нетривкий сніг, що лежав рівно у витоптаному степу так, що видно було озера, білий ряд домів і чорне гайвороння, що полохливо і завбачливо одним великим сизим крилом піднялося над помешканнями.