Александр Ульянов - Знак Саваофа

Ілона застала Зосиму в їхніх апартаментах. Він не виходив уже кілька днів підряд. Відразу в ніздрі вдарив знайомий трупний запах. Зосима сидів на підлозі з позеленілим обличчям, втупившись у стелю, і розхитувався китайським бовванчиком, не відповідав на запитання, лише белькотів: «Лямур, Лямур, Лямур». Те, що колись називалося Миколаєм, лежало на килимі, майже в ногах Зосими.

– Не збулася остання мрія старого ідіота, – тільки і сказала, додала: – Давай, мотай звідси. І пошвидше.

– Угу… Угу… Угу… Я… Я… Я здав Лямура. Його, напевне, теж завалили…

– Хрін там кінчили. Вибирайся звідси геть, козел, а не то ляжеш поруч з цим колись симпатичним дядечком.

Перш ніж вирушити в дорогу, вона повернулася додому. Перш за все прийняла ванну. У неї почалися місячні, і кров у воді розкривалася червоними трояндами, що спливали на поверхню рожевими пелюстками. Вперше ужитті вона лишилася сам на сам зі своїми проблемами, але навряд чи це її страшило. Вона навіть була потішена – це її задовольняло, додавало впевненості. Розводи менструальної крові нагадували масні плями на килимі Зосими. Але ні жалості, ні відрази вона не відчувала.

– Нове життя, – сказала вона своєму відображенню в дзеркалі.

їй необхідно встигнути за Лямуром, що зараз неприкаяним псом рискав по місту. А ще більше її цікавили гроші та героїн. А решту справ для Лямура вона тримала десь глибоко, навіть не підозрюючи про них сама.

Потім вона зайшла до кав'ярні з синіми, як небо перед грозою, широкими вікнами. Спека вже спадала. Пройшов короткий дощ. Ілона дивилась, як фіолетові стьобаки падають на сухий асфальт, піднімаючи куряву на будівельному майданчику. В кав'ярні, куди сходяться люди з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета, вітер від кондиціонерів приємно лоскотав у неї між ногами. Ілона допила бурштинового кольору чай і вирушила в дорогу. І голос, що почув загнаний, як тхір, Андрій Лямур, належав Ілоні.

Аби хто йому тоді сказав, що він чоловік не зовсім здравий, а напросто везучий йолоп, дрімучий козел, то Льопа, мабуть, запінився б зеленою слиною: в Соснівку він заявився, подейкували, років десять тому, а значить, у дев'яностих, але люди говорили, що приперся якраз на річницю, на ювілей катастрофи, коли два авіалайнери розсипалися над степом, як сухе бадилляччя. Одні балакали, що його приїзд, прибуття світлого пророка, випало на серпень місяць, інші скидали це на пізню осінь, коли мужики, все місцеве населення, що тримало клепку в голові, нехай і останню, тобто при більш здравому розумі, косяками стягувалося до крихітних, геть пробзділих пивничок-наливайок. Одне одному не заважало, навіть якимось чином живило і збуджувало народну фантазію. Проте всі до одного були впевнені, що з'явився він якраз тоді, коли мормонська секта взяла в оренду шмат пустирища біля старого млина, і з цього все почалося, увесь неспокій, бо ніде, кажуть, ні в яких паперах неможливо зараз дошукатися, чи належав мормонам млин, частина озера, досить великого, навіть з рибою, з широкими, білими від пляжного піску косами, з дикими качками, голими купальницями і таким іншим. В монастирі сполошилися. Настовбурчила вуха вся Соснівка, що ледаче переливала в пропечені горлянки сивуху, таким робом лікуючись від затяжної осінньої, а потім уже зимової депресії, тягучої нудьги, з благим матом над дахами, де згадувалися всі рідні, святі, правителі й інша братія, що, на думку твердолобого соснівського мешканця, заважала їм жити багато, сито, упевнено, хоча з боку як не дивися, то нічого страшного, тяжкого у їхньому розміреному житті не відбувалося, і причиною тому радше була не доля, а вперте небажання щось змінити, мовляв, все стане на круги своя. Навіть останні прошмандовки ставали у вичурну позу: пропало життя, а далі слідував благий, але затасканий століттями мат, а ще далі – мовчанка і безпристрасний вилинялий погляд умиротворявся на плечі співрозмовника. Але то пусте… не більше, як бздо… Якщо б нам довелося виголосити захисну промову за наших соснівців, то несподівано б вона обернулася у звинувачення. Купа дебілів, ворюг, урків та п'яниць скопом з місцевою інтелігенцією.

Отож, розмова про те, як, де, коли, в який час об'явився Льопа. Саме це заводило і заводило соснівський жилий люд, а інше, з його повсякчасними отруйними клопотами, відсунулося на окраїни свідомості, якщо така була… Білий жорсткий комір стискав його червону, перетягнуту синіми жилами шию, голова виглядала трохи приплюснутою, майже гадючою, але якраз така, як і у місцевих жителів; щоки, колись жовті та сухі, зараз округлилися, звисаючи майже на коміра, порожевіли, а вся його постава, його фігура випромінювала якесь тривожне, навіть отруйне щастя: так ми його запам'ятали, коли він ступив на дамбу з підніжки чорного «мерседеса», що зупинився якраз навпроти червоної стіни верболозу. Вітер ворушив його руденьке волосся, мов те куряче пір'я. За ним вискочила дівиця років шістнадцяти, але з виду вже розвинена настільки, що лише можна було здогадуватися, хто вона Льопі. Вона йшла так швидко, так стрімко, наче лякаючись вітру на дамбі, наче вітер отруйний і зараз уб'є її, а шкіра на наших очах, як у фільмах жахів, почне облізати жовтими клаптями. Вона була дорого одягнена, за останньою столичною модою, і вся світилась якоюсь тужавою, свіжою, навіть легкою похіттю. Ми провели її поглядом, але чомусь відразу не запам'ятали, як, видно, не запам'ятовують жінок далеких та недосяжних, лише миршавого Льопу на тлі червоного верболозу та купи битої цегли. Ніхто його не впізнав, хоча він підозріло на когось скидався: час за десять з гаком років не тільки вивітрив пам'ять, але і послав у інший світ не один десяток старожилів, які точно пам'ятали, хто він насправді такий. Ті, що були молодшими або зовсім молодими, виросли в такий час, що забували навіть своїх однокласників. Так, тоді надворі стояла або рання осінь, або рання весна, бо дівчина була одягнена в чорний шовковий плащ, зовсім інтелігентський, можна сказати, – на ту пору серед обивательства пішла мода на дешеві китайські шкіряні куртки. Так, це була осінь. Якраз тиждень тому Андрюху Лямура одягли у бетонні чоботи і спустили з березняківського мосту, тільки щасливий випадок, а може, доля врятувала його: мостом проходив Лаврентій. Він-то і витяг бідолаху з води. Але Андрюха на п'ятий день прикотив до його землянки на джипі, верещав і плакав, вимахував новеньким нікельованим маузером, бабахав у повітря, горланив, що приб'є старого придурка, який завжди стромляє носа куди не слід, хоча останнє, ми знали, було справжньою брехнею: Лаврентій жив тихо, убого і надто скромно, щоб займатися всілякими дурницями.