Александр Ульянов - Знак Саваофа

Нікому він не заважав, але щоб зажити любові, то – навряд, хоча чомусь за Андрюху вони щиро йому були вдячні. Чому, сам Создатель не відає. Люди його не розуміли, і боялися, і ненавиділи, а потім облишили. Щоправда, окрім гостроносого, схожого на вівчарку дільничного Силки, якого потім, через кілька років, що ознаменували наші соснівські події, втопили лютої зими в ополонці, теж під березняківським мостом. Тож ранньої осені Андрюха Лямур, шмаркаючи по-дитячому носом, сів на пагорбі, звісивши на колінах руки, і в його синіх очах панувала смертельна печаль. Мурзон, підтоптаний алкоголік, що розвішував небилиці біля тієї ж Наливайки на вуха простачкам, сплюнув відчайдушно під ноги, сказавши:

– Не жилець… Блядь буду, труба Андрюхі. На який хєр він повернувся?

Всі присутні дивилися на велетенський, міцний, мов та черепаха, зелений джип Андрюхи. Вони дивилися на авто, як на живе створіння.

– Хорош тобі, Мурзон, заливать. Що ти пацана харониш? Думаєш, вся сила тільки у тієї директорської пробляді, – прохрипів Наумич, вантажник з двадцятилітнім стажем.

– А в кого? Чи ти йому руки підставиш…

– А пшол ти…

Мужики загуділи, запихкали цигарками, сперечаючись, якої моделі й яка назва машини у Льопи – значить, це було перед тим, як приключилася ця історія з Андрюхою Лямуром, – зелений джип завис спочатку в повітрі, потім гепнувся на всі чотири колеса перед самою наливайкою. Першим на ноги, тоненькі й довгі, які ледь втримували велетенське дрябле черево, схопився Мурзон, решта вже на чотирьох, вихаркуючи цигарки, забуваючи пропустити слушного мата на чиюсь адресу, тарганами розповзалися за бетонні блоки: у Соснівці не виросло за цей час жодного дерева. Джип загарчав і заглух. Відчинилися дверцята, і звідти випав Андрюха, озброєний новеньким маузером, у червоній спортивній майці, з розпатланим чубом, скаженими до сталі очима.

– Де той старий підар?

– Хто тобі треба? – протягнув з-забетонної плити Мурзон.

– Вилазь, Мурзон, а то, вік волі не бачити, – кончу. Бля, кончу – вилазь.

Мурзон зіп'явся на свої тоненькі ніжки і поволі, повагом поніс тіло до Андрюхи.

– Кого тобі надо, Андрюха?

Лямур блиснув оком, обітер ліктем піт, кинув поглядом з-під чуба на Мурзона.

– Де той піп живе? Га… Мурзон, кажи, а то випущу кишки!

– Е-е-е, – Мурзон проковтнув липку слину.

– Хочеш водки?

– А хто її не хоче? Таке сказав. Давай водку, то покажу, де Лавруша ошивається…

– Ну, скатіна, сідай в джип…

– Та тут рукою подати. Джипом можеш у болотах застрягти… І хана твоїй машині, Андрюха!

Мурзон уперто чекає на горілку. Андрюха Лямур нервово раз по раз витирає ліктем піт, пускаючи сонячних зайчиків новеньким маузером.

– Оно там, бачиш… – говорить тихо Мурзон, потім крадійкувато тицяє пальцем і відбігає вбік, знову ховаючись за розвалені бетонні плити.

Так воно точно було того дня. І вже коли хникаючи, по-баб'ячому здригаючи плечима, Андрій сидів на вилизаному тракторами пагорбі, на дамбу підкотив зовсім тихо «мерседес», до того він стояв трохи повіддалік, біля самого початку, де чорні, як нафта, болота підмивають підніжжя. Мужики ще не помітили авто, а бовтали розмовою свіжі події, геть забувши про нових людей.

– Ти ба, плаче… Чого йому плакать?

– То у нього совість вилазить, – поважно сказав Мурзон.

– Тобі, Мурзон, про совість говорить…

– А хто ще скаже?! Га?

– Знайдуться бажаючі без тебе. Сидів би вже та не трандів.

Тут несподівано Лямур затих, навіть напружився. Зробилося тихо. Люди, здавалося, бачили, як тінь тиші, невидима і болюча, пролягла від дамби аж до пагорба, де сидів нерухомо у червоній спортивній майці більше подібний на підлітка Андрюха Лямур, підставляючи розпашіле обличчя під легенький вітерець, що напливав непомітно від озер, і в цю мить він був неповторно красивий, аж зуби зводило від тієї вроди, з якимось потойбічним, майже інфернальним сумом загнаного демона. Він ще сидів, коли авто підкотило і зупинилося беззвучно на дамбі. Андрій повернув голову, намагаючись краєм ока вловити того, хто виліз із машини; він, видно, відчув небезпеку, але від кого вона йшла, ніяк не міг розгледіти. Сонце сховалося за хмари, потім вирвалося, шмагаючи порваними тінями по стінах, втоптаній жовтій траві. Зарябіло неправдоподібно синє озеро перед ним. І він витягнув спокійно, врівноважено слоїка з кокаїном. Нюхнув, осміхнувся. Аж тоді розвернувся, поклавши маузер поперед себе, а сам став на коліна, кинувши короткий палаючий погляд синіх очей на дамбу. Льопа весь завмер, зустрівшись слизькими водянистими безколірними очима з Лямуром, задихнувся, піднявся тілом, мимоволі тріпонувши куценькими пальчиками білий, як пластмасовий, комір накрохмаленої сорочки; дівиця нап'яла чорні окуляри, і це, напевне, вивело Андрюху.