Александр Ульянов - Знак Саваофа

Ілона, в свою чергу, вела тонку гру, підманюючи до себе Зосю, вона підсовувала йому малолітніх циганчат, жінок, а вже наприкінці сама лягла під нього, коли Лямура вирахували, вона трохи запізнилася, і той серпневий день ледь не став фатальним для Лямура, але про це пізніше. А так вона вешталася по клубах з Нонкою, вела томні розмови на великосвітські теми. Останнім часом помічалося, що вона згадувала батька, який майже збанкрутував, але жив чомусь, як арабський емір. А в тіні батькового імені проскакувало ім'я Борис. Це ще більше розлютило Миколая, додало снаги, азарту. Скоро це стало кидатись у вічі. Ніхто не розумів, що діється з холоднокровним чоловіком, який навіть чарки у ресторані протирав власними серветками, жінок брав легко, займався якоюсь справою, що давала непоганий прибуток. Одні роз'яснювали це коханням. Інші – роками, що вже пригинали до старості. Решта – пустота, заздрість і нічого нового. Він осунувся, бо хотів вийти з кризи; незадоволена жадоба крові, заборонений плід спокушав і поглинав, як солітер у нутрощах лайно. Так, незадоволені бажання роблять людину злою. Але навряд чи Миколая можна було назвати маніяком. Експериментатор, маніпулятор чужими душами. Сноб у селянському кожусі, натертому крейдою…

Одного мрячного дня Лаврентій несподівано покинув буду і подався пішки через масив дач. Він ішов бадьорим кроком, спокійно рушив дорогою, повернув на сквери і сів на автобусній зупинці біля чоловіка, що нерухомим поглядом наркомана дивився на фіолетовий пісок дощу.

– Чого треба? Вали звідси. Від тебе смердить, як від кнура! – прохрипів Миколай.

– А ти, чоловіче, власник цієї дороги, лісів, озер?… Ні? Так чому ти мене гониш? Все це належить Богові, а ти тільки глист, що, окрім лайна, нічого не бачить.

– Нема твого Бога. Нема… є одне життя.

– Бог помер для людини, бо так їй зручніше. Ілюзія позбавитися відповідальності за гріхи, відповідальності за злочини. І відповідь: заглушити страх перед його нескрушною любов'ю, яка називається мукою. Але це ще не означає, що людина померла для Бога.

– Чому тоді він знищує… – прохрипів Миколай, радше звертаючись у безкінечні чорні поля, аніж до Лаврентія.

– А тому, що вона продала безцінний дарунок безсмертя. Бо їй захотілося засунути свого писка в майстерню Творця.

– Ти базікаєш про милосердя… Тоді ось скажи мені про убивства… Чому убивства?

– Путі Господні несповідимі. Для Бога однаково, чи тобі ходити, чи лежати в землі, бо світ його безмежний. Він все створив.

– А хіба це кому відомо?

– Правди багато, але найщиріша правда може завтра стати гнилою і брехнею. Істина одна – у Бога. Тільки він знає перебування, істинне призначення людини, і життя твоє і моє належить йому.

– Хєрня, небо порожнє, як і наше життя… Якщо він такий милосердний, то чому він розпалює війни?… Чому він дозволив руйнувати храми? Га? – Миколай витяг цигарку, закурив, смачно втягнув дим. – Скажи, якщо ти такий грамотний.

– По-перше, є таїнство. Це Господь. І для чого людям храми, якщо не вірять у Бога? Тому Господь і покарав. Він дав свободу вибору, а ми розпорядилися на свій копил. Тільки через помилки людина вчиться жити. Ви самі відмовилися від Бога.

– Ти остолоп, як можна відмовитися від порожнього місця?

– Скоро ти сам станеш порожнім місцем. Але я молитимуся за тебе…

– Моляться тільки у психлікарнях олігофрени на унітаз.

– Останнє слово завжди за Богом. Прощай.

Так вони і розійшлися. В протилежні кінці дороги. Але щось зупинило на півдорозі Миколая; він стояв і дивився, як вітер розмітає мряку асфальтом, а ліхтарі горять, блимають, кидаючи снопи рудого світла, висвітлюючи мжичку, а далі ніч, і більше нічого.

– Послухай мене ще раз. Людина помиляється. Вона, як з двох стулок, складається з віри й невір'я. Чим більше вона падає в провалля, тим більші можливості пізнати віру. Тільки в муках. Тим більший шанс зійти на вершину людського благочестя. Ідеальний тільки Бог. Творець.

Червоний ліхтар освітив обличчя Лаврентія, рідке волосся з жовтими струпами величиною з монету, але його очі видавалися воднораз світлими, ясними, відчуженими і губилися в тобі. Ліхтар спалахнув і згас.

Зося з бурштинового кольору очима, пухнастими віями, ніжним овалом обличчя, вишуканими манерами швидко увійшов у світ Ілони. Він зачаровано дивився на людей, яких він бачив ще змалечку по телевізії; він захоплювався широкими терасами з білими столиками, з відкритими вікнами на озера. Він нахвалював своїх нових знайомих, теліпав язиком уміло і тільки там, де необхідно. Видавалося, що він забув про братву, яка поставила його на «лічильника». Ілона, в свою чергу, пильно придивлялася до Зосими, якого про себе називала попом. Миколай ходив слідом, волочився, як останній лайдак, вдаючи закоханого. Він добре входив у цю роль, навіть сама Ілона повірила, хоча не треба переоцінювати жіночий розум. І нарешті одного дня сталося: в ліжку Зосима, перенюхавши кокаїну, випивши надміру, розбалакався і почав розпитувати про Лямура. Ілону аж підкинуло: