Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Нафіг тобі? – Вона полюбляла похабні словеса, віддаючи данину моді бритих братків, які вже починали поволі сходити на пси, поступаючись місцем другому ешелону колишніх компартійників, словом, тих, які ноги першим у банях мили і плескали в долоні з криками «одобрям», «одобрям». Зосима викрутився, але Ілона сама не переставала шукати Лямура. Він був їй потрібен. Як мужчина він вже не цікавив її – Ілоні Андрій Побіденко потрібен був як спеціаліст. їй обридли пустощі, любощі, а тому вона вирішила відкрити свою справу. Жіноча інтуїція розвиненіша набагато краще, ніж аналітичний розум мужчини. Але яку роль повинен виконати Лямур, вона приховувала навіть від себе. І з того часу вони нишпорили один за одним: у порухах, ловили на словах, на поглядах. Ілона зовсім не відала, для чого потрібний Лямур Зосимі. Вона шукала уперто, з відвертим цинізмом, знаючи наперед, що це пряма дорога в землю. Миколай тим часом входив у раж. Його одержимо несло, забивало подих так, що аж розривало легені. Його мета була надто близько, щоб відмовитися від своєї задумки, щоправда, він про це і не помишляв. Не припускав думки, що можна повертати назад. Він був принциповий, як політичний вождь третього світу. Він, видавалося, помолодшав, рум'янець розливався по обличчю, нагадуючи рожеве райське яблуко, очі горіли, як у натхненного поета-початківця або адвоката, що законів знає, маніпулює життям і смертю, бо переконаний у своїй правоті. Ілона досить швидко, витративши великі гроші, відшукала Лямура. А Зося, цокаючи зубами від переляку, дриґотів тілом, підперши колінами підборіддя, стовбичив біля вікна, тримаючи в руках телефон, спостерігав за Лямуром, дзюрячи дуже часто в штани.

Усе, що складало світогляд Миколая, вже давно втратило сенс, але саме це наповнювало його життя. Це ще одна з формул людського існування. Може, кредо. Темна завіса на очах людини. І яким би геніальним психоаналітиком Миколай не був, але причини його існування, негараздів знаходилися в горішніх сферах. Він не був поверховим атеїстом. Він цікавився і добре розумівся в питаннях релігії, але сприймав її як замудру казочку, а потім викинув геть до сміттєбака Біблію разом з томами Карла Маркса і Владіміра Леніна. Він клав усе це на одну площину, але, розпалившись тактичною підготовкою вбивства, несподівано впав у відчай, страшну вологу, темну, як льох, яму, коли вештався вулицями, підгрібаючи підборами листя, він загорлопанив, піднявши голову догори, до неба, з відчаєм і проханням:

– Господи! Допоможи!

Що він просив у Господа Бога уперше в житті, мабуть, можливості швидше виконати свій задум. Його екзальтованість доводила до межі. Але придурком Миколая не можна назвати, підстав поки ще не було. Це щось подібне до того, коли вже дорослі самотні мудаки займаються онанізмом, але ніхто не розповідає про такі речі одне одному. Народ соромився солодійства, а міг в один мент безпричинно вхоркати людину. Ходили чутки з давніх-давен, що від суходрочки станеш імпотентом. Тож коли випадає нагода, коли приходить час, то людину роздушать, як комаху, аби тільки не застали за рукоблудством. І Миколай вирішив вдосконалити тактику одного вбивства. Єдиного, чого він в цьому житті не скуштував. Він поназбирував літератури по криміналістиці та східній езотериці, з естетичною насолодою вишукував знаряддя, оригінальне, щоб це було насправді вишукано. Патологічний убивця? В кожному сидить тяга до насильницької смерті. Навіть у самогубців. Невикористана патологія, що відшукала найуразливіше місце. А потім приходить вона, смерть, і сідає перед тобою чорний чоловік. І все – ти на мотузці або в річці з напівдохлими окунями.

Він не поспішаючи одягнувся, тричі перев'язав краватку, начистив до неймовірного блиску штиблети; на манжетах – золоті запонки, потім пройшовся кімнатою, заглянув у синю воду басейну, відтак подався в кухню, налив собі склянку італійського вина, випив, підвів голову і побачив павука, що спускався по павутинці.

– Фу, погань, – сказав, взяв у шухляді пістолет Стєчкіна, усміхнувся з дитячим блиском в очах і вийшов через чорний хід на вулицю. Але несподівано повернувся, поклав пістолет на антикварний стіл стилю Людовіка якогось там, довго-довго дивився, граючи усмішкою благодушного чоловіка, що вирушає на добру справу, але не знає, як її почати, тремтячи від бажання. Насправді він вибирав зброю, а зовсім не вагався у виборі жертви. Ілона так Ілона. Зосима так Зосима. Хто завгодно. Його і мандражувало, і водночас приємно лоскотало нерви. Хто завгодно. Нарешті він вирушив у дорогу, вже через парадне. Було волого, він підняв комірця і йшов довго пішки, аж потім зупинився біля старої будівлі, в якій раніше мешкали заможні люди, потім влаштовувалися борделі, а потім знову мешкали нові українці, шоубізнесовий кагал. Цього разу Миколай піднявся вже ліфтом, потеленькав у двері дзвіночком. Відкрив Зосима і здивовано підняв догори брови: переляк, розширені зіниці. Миколай пхнув Зосиму в груди. Той упав навзнак на диван, розкинувши ноги. Халат розповзся, і Миколай побачив виголені, як у жінки, ноги. Мороз, приємний мороз пройшовся шкірою, але він втримав себе у руках. Витягнув люгер і приставив до лоба Зосими холодний ствол. Зосима пустив цівку сечі й несподівано з переляку ухопив його за руки, вивернув пістолет так, що дуло попало в рот Миколая. Густа суміш мізків і крові на стіні, на килимах, і майже безголовий труп.