Александр Ульянов - Знак Саваофа

Під світанок підійшов дільничний. У нього пишні вуса, і чимось він нагадував моджахеда: оливкова шкіра, колись густе, чорне як вороняче крило волосся. Зараз залисини. Прозивали його по всілякому: Клешня, Омеля, Рака. Він тримав кілька ларків. Добродушний погляд, – одна втіха погомоніти з цим чоловіком. Побіденко не подивився навіть на нього.

– Ну, – повів було дільничний. – 3 чого почнемо…

Принц Дакарський промовчав, почухав за вухом, зовсім спонтанно, а не для жарту чи глузування, а може, те й інше.

– З чого тобі ліпше.

– Хм-м-м, – Клешня потягнув смердюче повітря з гнилого зуба, виплюнув червону слину на долоню, уважно придивився, завертів головою і витер руку об пучок соковитої трави.

– Зуби, – сказав.

– Співчуваю. Хоча це не смерть, – відкинув Принц, продовжуючи дивитися звуженими зіницями на пелюстки вогнища; додав, зовсім ні до кого: – Шкода старого, – схаменувся, мовби тільки-но здогадався, що до нього прийшли: – Що думаєш робити? Чого принесло?

– Де твоя сцикуха? Напевне, утекла до когось кращого… Повір, що тобі ліпше перестати плутатись у цій справі й кинути це кляте будівництво. Депутати, міський голова, голова району незадоволені. Монахи у монастирі. Сам розумієш. У тебе що, клепки не вистачає у голові, як у обідраного Лаврентія?

– Я тут до чого? Шкода яка від них? Іди звідси. З Богом, – Побіденко витягнув сигарету; зморшки порізали його обличчя, важке, опущене додолу, і дільничному початком видалося, що перед ним сидить сам Лаврентій.

– Ти знаєш, де вона? – Побіденко сидів на дзиґлеві, облитий помаранчевим світлом, проміння врізалося в очі, які зараз здавалися білими, без зіниць; він сидів, поклавши руки на коліна, стримував дихання: так буває з тим, хто закоханий у невідому жінку або як підліток – нахабний, але щирий, – з ляку перед власною неповноцінністю не може вимовити і слова, навіть перевести подих, втягнути повітря. Дільничний говорив. І тут старий побачив простір, вилинялий, як день у серпні, і там чорний, зовсім сиротливий тобі квацьок на вилинялій тканині його свідомості; й ото щось невідоме сказало йому, – іншого слова Побіденко не міг вигадати: «Ось чого ти вартий», – тут йому шкода зробилося Лаврентія, його поради, хоча б придуркуватої, але допомоги; він думав не про Алісу, думав не про сина. Як у тюремній камері, ізольований, залишився сам на сам зі своєю самотністю.

– Вона… Вона… – гумово протягнув дільничний. – Вона тут, ось, поруч. Ти, старий гріховоднику, зовсім не здогадуєшся, як вона близько. Але умова – вижени цих вошивих байстрюків.

– Це робота, скоріше, тієї косоокої лярви, що утримує зеків у своїй богадільні при реабілітаційному фонді, щоб вони її трахали у висохлу піхву та роздирали висохлу дупу на німецький хрест.

– Ти знаєш про статтю, де сказано про розтління малолітніх, а?

– Не твоє собаче діло, – Побіденко звівся на повний зріст, майже двометровий: кулаки стиснулися, налилися кров'ю, вени випнулися на кістяк голубими червами, а протяг ворушив сіру шевелюру; без особливої злоби, так, як підказував досвід його народу, якому в'їлися подібні міліціанти, як терплять нежданих гостей. Принц Дакарський сказав, спостерігаючи за вітром, що хилитав антени, білизну, гнав сміття вулицями: – Мент поганий… відпусти дівку. Вона мені родичка.

– Нічого, трапляється, що і сестер трахають у всі діри. А християнину брехати не слід, – єхидна усмішка. Не дочекавшись запрошення, він присів на стілець. Сказав: – А зараз до справи. Баба твоя – роби з нею, чого душа забажає. Але ось учім справа. Ти возиш розчин цементу. На «КамАЗі». І ти зробиш одну справу. Ні! Ні! Ніяких жертв. Проста угода між дуже впливовими людьми. Виллєш штуки три отих груш, що бовтають цемент. І потому. Тіп-топ. Нічого цим засранцям тут робити. А якщо відмовишся, то не забувай про своє минуле.

– А чому саме я?

– Ти забув своє минуле. Затямив? І чужих вони не визнають, нюхом відчувають.

– Брешеш, ментовська харя, – Побіденко зрозумів, що його дурять. Можливо, їм ліпше списати на сіромаху, аніж на когось іншого. А на масиві знають його як надто ексцентричну, запальну людину – хто як. Або це Аліса. Так. Звісно, тут щось пов'язане з Алісою.

– Поговоримо, – байдуже відповів Принц.

– Мені потрібен ти. І ніхто більше, на вурок покладатися нічого.

– Ну подумаю, яка саме пропозиція. Ти мені докладніше розкажи і діваху віддайте.

– Я маленький чоловічок. Зовсім крихітний гвинтик. Звернися до отця настоятеля або до Льва Достопочтенного, чи то як в хріна, найсолодшого.