Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Ходім до столу, – сказав він, беручи сина за руку, так, як брав раніш, але не відчув того, що було, і це його здивувало, заскочило, – як ото утнув непристойність, зовсім неприпустиму в його віці. Вони разом пройшли решту шляху від вітальні до кухні, не промовивши один одному і слова. І тільки тут, на кухні, де все до незвичного змінилося, старий побачив, як перекосило обличчя Андрія, очі блиснули. Напевне, він здогадався про причину перемін, але швидко опанував себе, і далі вони мовчки сиділи – наливали, пили. Обличчя сина напроти, через посмугований сонячними тінями дубовий стіл, нічого йому вже не говорило, не пробуджувало найменшого зачаєного позову. Широке обличчя, колись витончене, а зараз хоч і засмагле, проте змарнілість проступала нездорово, і пізніше Принц здогадався, що то від очей, з якимось смолянистим блиском, як хто підсвічував їх зсередини; такі очі бувають у шльондр; брови, чорні та красивої форми, майже тобі жіночі, з малюнків, посічені рубцями, ще де-не-де рожевими та свіжими; густе колись волосся, що він носив, відпускаючи до плечей пишними локонами, зараз вже притрусилося сивиною, пострижене під короткий їжачок.

– Геть сивий зробився, – сказав старий.

– Ну не молодіти ж, як тобі, – Андрій викривив усмішку, але вона сповзла, та усмішка, як упав камінь на дно глибокого колодязя – без шуму. Старий пропустив крізь вуха, налив ще по чарці.

– Чим займаєшся, сину?

– Ти, може, ще запитаєш, чого я приїхав? Так чи ні… Бізнесом, батя. Великим бізнесом, – Андрій смачно пережовував.

– Чого радієш? Алісо, ходи сюди і сідай до столу.

– Хай тільки спробує. Заганашу відразу, – рявкнув Андрій.

– Тоді їдь звідси, – тихо, не вагаючись, відповів батько. – Нічого командувати у моїй хаті. Затямив? їдь до своїх бандюків, а мене з Алісою облиш. І забери свої гроші.

– Т-с, батя. Я пожартував. Хіба не розумієш… Тут мама сиділа.

– Ага, ти найбільше думав про неї, коли кинув інститут і подався за цією шльондрою.

– Ілона свята, батя, – Андрій смачно облизав губи.

– Ага. У вас всі святі…

– А то ні, я до церкви ходжу… От тобі хрест, – і Андрій опасисто перехрестився, рвучко налив горілки, поставив третю чарку, непомітно підморгнув, так, щоб побачив батько, намагаючись показати, що він осторонь, не його діло, а той, до кого звертається, сам винен і таке інше; сказав: – Сідай, зайчику. Я тебе не з'їм. Мені замухришки не йдуть у горлянку.

– Свиня. Збирайся і їдь. Чого тебе принесло? Чи вже лапті плетуть, мо', надумали тебе заганашить твої братки, так ти під мої штани надумав ховатися?

– Козел був і козлом лишився, – син налив ще горілки, але не пив, а сидів, уп'явшись очима в жовтий густий полудень. – Ти б, батя, побалакав з цими козлами, яких ото пригрів, щоб не будували вони тут свого свинюшника…

– А тобі яке діло? – сердито перебив його Принц.

– Мені то вродь воно ніякого, але дуже великим людям така штука у них під носом не подобається. Ось так. Три дні у тебе. Домовся. Може, їм гроші потрібні, то отримають, але розумно, значить, тільки нехай тут не смердять і не ганяють чортів.

– Ти сам чорт. Чорта я вигодував, – старий хлебнув горілки. – Та хіба на цьому камінні щось путнє виросте…

– Ти філософом забацався, батя. Невже знову розпочав читати? Грамотний ахуєнно. Д-а-а-а. Ти повинен пишатися, що твій син не в злиднях сидить, не ходить з простягнутою рукою. І честі не втрачає… – Андрій одірвав у курки ногу, вгризся зубами. – Ти оце на старості геть сором розгубив, еге ж. Але я розумію, розумію… Мужики в нашому роду ніколи не переводилися. Але помирали, як останнє бидло. А я не хотів бути бидлом, бо ти мене привчив, ти навчив мене не втрачати гідності.

Принц тільки кахикнув. Аліса подалася до кімнати.

– Скажи цій бляді, щоб не спала у моїй кімнаті.

– Тут твого нічого немає. Зараз винесу гроші. І чвалай звідси, поки не порозумнішаєш.

– Почекай, батя… Не поспішай. Встигнеш віддати, хоча ти мене образиш. Обідку, батя, я на тебе маю. Гроші – то лайно, але вони іноді приємно, навіть частіше, ніж того треба, попахують флердоранжем. Я знаю, що ти не можеш пробачити смерті матері. Сам собі, але чомусь я потрапив у коло ваших стосунків. І намагався вирватися.

– Не хочу й говорити…

– Я думаю ось як: людина все життя сидить у шкаралупі. Світ закритий від неї. Треба розлупити цю шкаралупу, – видихнувши, заговорив Андрій, розсипаючи по візитці кокаїн.

– Ну і як…

– У мене не вийшло того, батя… Не вийшло… Таке от паскудство. В інший бік занесло.