Александр Ульянов - Знак Саваофа

Він торсонув головою, але прогнати Лаврентія не наважився. Німий свідок його останніх годин. І Принц зачудувався холодною і спокійною течією своєї думки.

Але того разу Аліса знайшлася досить швидко. Він зайшов випити до генделика, збивши ноги в пошуках дівчини. Йому підказав напівсліпий Митрофан, що іноді заносив якийсь харч Лаврентію.

– Старість тягнеться до молодості? – запитав він, підсідаючи. – А молодість тікає від старості, бо знає, що в неї, окрім неприємного запаху та надмірної любові, нічого не вициганиш…

– Іди ти, – тільки і сказав Побіденко і випив повну склянку горілки. – Тут двоє арабів поселилося… Думаю, тобі буде цікаво заглянути в гості… Та ти їх знаєш. Вони квартиру у Власенчихи винаймають. Так. Власенчиха перебралася в город і здає квартиру. Куди там стала… Налий-но мені, бо щось голова з самого ранку розвалюється… Не скупися. І для чого тобі пити? Ти ще молодий… То мені вже про те діло, про смерть треба думати, а в тебе ще ого-го, – і він засміявся єхидно і хрипко.

Усе обійшлося дуже просто. Побіденко вибив одному арабові зуби, іншому зламав щелепу і приволік напівживу від горілки Алісу Він вимочив її у ванні, закутав у ковдру і сидів над нею до ранку, плакав тихо, сховавши у шерехаті репані долоні обличчя. Він знову повернувся до звичних речей, до запахів, до звуків; крики птахів, торохкотіння води об раковину – все це наповнювалося для нього змістом. Як хто дав у спеку напитися холодної води. Інакше він не міг думати. Він просто відчував, і його відчуття виходили слізьми. Після цього його стали прозивати Принцом Дакарським. Він навіть зрадів цьому новому прізвиську, наче щось у його житті змінилося назавжди: ранком він дихав на повні груди, хмеліючи від однієї думки, що може доторкнутися до її волосся, що його пальці безборонно пеститимуть ніжну, майже дитячу шкіру Аліси. У його досвіді не вистачало фарб, щоб заповнити пустоти, які відкривалися перед ним у Алісиній душі, поведінці, і часто з дитячим переляком Принц Дакарський спостерігав, як дівчина сомнамбулічно рухається у тьмі кімнат, наспівуючи одну й ту саму пісеньку хриплуватим, з ніжним переливом, сумним та трагічним голосом: «Не-кра-сива-я-я-я, но счастлив-а-а-я-я-я…». І весь час гризла молочний, солодкий до нудоти шоколад, від чого її губи робилися ще червонішими. Так пройшов травень. А влітку, на самому його початку, з тремтячим листям на куценьких деревах, сизим маревом над піщаними дюнами, події заповнили глухий кут Соснівки отруйним соком неспокою. Тиша затремтіла, як мертве плесо озера, замкнувшись наприкінці, для багатьох навіки.

Про Льопу говорили, що він з'явився раніше, – просто хитрий свинар не наважувався відразу вийти на люди. Інші відкидали цей факт, бо Льопа вже не був Льопою, а Левом Достопочтенним. Він підкотив на дамбу в чорному Лінкольні, в оточенні двох жінок і двох кремезних, з невиразними обличчями охоронців, що супроводжували його навіть тоді, коли Достопочтенному заманулося відлити у кущах або полюбуватися краєвидом озер, – відтоді, як він зник, минуло рівно десять років. За цей час Льопа вилікував свій кон'юнктивіт, залікував прогнилу простату, завів черевце, а обличчя рожевіло від ситого та благополучного життя. Ніхто його спершу не впізнав. Якраз у місцині з'явилися люди і почали ладнати щось подібне до каплички, мабуть, сподіваючись, що незабаром тут постане храм. Це були греко-католики. Новина стурбувала монастир і церковників, але перший місяць вони тільки приглядалися. Щоправда, вночі охоронці підловили кількох монахів, які поцупили пару рулонів руберойду, мішок смоли, але далі нічим особливим будівництво не прославилося. їм ніхто з мешканців Соснівки не заважав, але і не допомагав, за винятком Лаврентія та колишнього вчителя української літератури. Лаврентій вирішив зібрати раду і відправити до монастирської влади для переговорів, а швидше, таким робом старий хотів попередити московський патріархат, що храм буде зводитися і що заважати не рекомендується, хоча б задля суспільного блага. Але греко-католики такий план відхилили. І Лаврентій погодився, навіть не образився, а став частіше заходити, до ночі тягав цеглу, місив глину, бовтав густий цемент. Вони потерпали від голоду, їм не було де прихилити голови, тому частина замешкала у його вагончику, а решту до себе пускали співчутливі люди на день-два. Старожилів почав тривожити, потім цікавити Льопа зі своїми вифарбуваними лахудрами. І неприємності, які почали переслідувати нових парафіян, вони напряму пов'язували з ним і його оточенням, проте чомусь усі вперто сперечалися потім, уже по подіях, коли воно, якої пори трапилося. Але Принц Дакарський пам'ятав, що точно відбулося влітку. Чистий світлий день, білий рафінад хмар нависав нерухомими горами над головами, над дахами. Свіжий і світлий день. І того дня, так, саме дня, бо хороше зливається в одну миттєвість, як і біда липне вкупу, до нього звернувся кремезний монах чи священик з чисто виголеним обличчям, широкою усмішкою. Будинок Побіденка стояв неподалік, відразу за верболозом, якщо направлятися з Лагуни, прямо під пустирищем, вікнами висвітлюючи на дюни. Робітники заходили попити води. Іноді, а потім все частіше, спонукана самим Принцом, Аліса приносила їм попоїсти, воду і пиво. Через тиждень вони попросили його допомогти – за платню перевезти з одного віддаленого селища, майже за містом, з області, значить, купу цегли. Побіденко відмовився брати гроші, але цегли привіз. Потім сам став допомагати, а Аліса зайнялася нехитрим куховарством, хоча з великою неохотою. А ще за кілька днів Побіденко пустив до літньої кухні решту люду. Дні тоді стояли гожі, бурштином наливалися довколишні води, а сонце лагідно вигрівало молоде листя, обличчя люду, що розважно порпався на будівництві. Обличчя більшості – худі, виблідлі – викликали підозру в місцевих з ситими обличчями і отупілими від безпросвітної нудьги та нездійснених бажань очима. Якось Принц спробував заговорити з Лаврентієм.