Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Пісня, – байдуже сказав Принц, кинув недопалок у калюжу і повернувся гривастою потилицею до Лаврентія.

– Той час, старий, зараз хтось прийде… Менти або чечени… Мать їх.

– Ще не час.

– Це мені вирішувати, – закричав було Принц, але осікся. Встав, підняв обріз, переламав його і загнав туди два набої. Набої новенькі, з блискучої міді, видно, заряджені жаканом.

Тоді старий потягнув повітря ніздрями, і йому зробилося шкода цього світу, цього чолов'ягу. А потім перемішалося, так, напевне, перемішалося все у житті старшого Побіденка, який в одну ніч став називатися Принцом Дакарським. Він навіть не згадував, бо світ спогадів зараз був для нього надто чужим, швидше, далеким, як ніч, що сьогодні прийде, але він уже не застане її тяжкого подиху в запітнілих вікнах, як тоді, серед жовтого молозива ліхтарів, що мерехтіли одноманітним тягучим сяйвом.

Вона стояла під дощем у намоклій сукні, в подертій курточці з написом «Ми любимо нашого американського тата», притискаючи до грудей рожеві від холоду кулачки з обтріпаними букетиками безсмертників; відразу починалася чорна вирва підземного переходу, ліворуч пахтів запахами «Макдональдс», а люди метушилися, йшли, занурившись у мелясу ліхтарного світла перед тим, як пощезнути з поля зору, навіки для тебе і для більшості, у велетенських норах метро і підземного переходу, і лише мертве без риби озеро, де червоним олівцем піднімалася труба сміттєспалювального заводу, приносило гнилісне, але уперте дихання світла. Володька Побіденко зупинив вантажівку, наче вжалений, дивився на пух густого неправдоподібно рудого волосся, збитого у дрібненькі кільця, на рожеві кулачки, притиснуті до грудей, і мертві безсмертники, мокрі, як ганчір'я. Він виліз із кабіни, постояв, нервово тягнучи смердючу «Приму». Темрява давила на плечі, а навпроти, у кількох кроках від нього, стояла дівчинка на тоненьких ногах, витягнувши худу шию, на яку насаджена гарна голова з волошковими очима, що прозорили з-під шапки рудого пуху на світ, і вигостреним, з горбинкою носом; він не знав, хто вона; проживши добрих п'ять десятків років, він так і не навчився розрізняти жінок, розбиратися в їхній поведінці, хоча це не було нічим особливим для нього, бо у пам'яті, в глибині ночей, білих простирадлах, запахах кухні, іржавої води жила його покійна дружина, і за довгі роки він звик з нею кожного разу прощатися, подумки цілуючи в розтулені уста. І тоді він нічого вже не думав, тобто того разу нічого не думав, а ловив загублений погляд волошкових очей і бажав відчути дихання розтулених, фіолетових від холоду уст. Йому нічого іншого не прийшло в голову, як підійти і запитати:

– Ти хочеш їсти?

– Так…

Вона не здивувалась, як людина, давно звична до цього. Він узяв її за руку і повів до вантажівки, лячно стискаючи вузьку і холодну долоню з довгими пальцями, ловлячи себе на думці, що вже колись, дуже давно, відчував подібне.

У кабіні, коли його обдало теплом, він прийшов до пам'яті, злякався однієї думки: що далі? Але витягнув вовняного светра, простягнув звично й упевнено, навіть не гадаючи, що може за цим послідувати, а вона стягнула куртку, потім сукню через голову, бризнувши холодною водою і запахами переходу, вулиці, вивітрених парфумів, потім повернула до нього розрожевіле обличчя і попросила чимось витертися.

– Ага, ага, ага, – забубонів він, однією рукою риючись у бардачку, нарешті відкопав шматок якоїсь тканини і кинув дівчині, вибачаючись, що нічого іншого немає.

– Нічого, – сказала вона.

Він натиснув на стартер, машина зрушила з місця, і він зловив себе на думці, що ж таки він чинить і для чого воно все; світло било крізь скло прямо на її обличчя, ледь підняте, з гострим підборіддям, а він вчепився у кермо так, що аж кінчики пальців побіліли, кров відійшла від обличчя, і видавалося, що тільки очі живуть та серце, що боляче гупотіло у грудях.

Так у його домі, занедбаному, з купами протрухлявілих меблів та книг, з'явилась Аліса. Спочатку вона подовгу сиділа, підтиснувши ноги, з нерухомим поглядом, одягнена у непомірно великі джинси та вовняного светра, щось тихенько наспівуючи про себе. Він повертався з роботи, готував якусь їжу і відносив до кімнати сина. Того, чого Побіденко боявся найбільше, не відбулося, і він полегшено зітхнув. Десь через тиждень він спробував з нею говорити, але вона усміхалася так, що йому робилося моторошно, і відповідала коротко «так» чи «ні». Він звик до неї, як до старих дзиґарів, до обтріпаних плакатів, до посуду, принаймні переконував себе, але жарко обдавало груди, коли вона, обмотана рушником, виходила з ванної і сушила проти вікна біля батареї волосся, перевісивши голову і розкинувши руді кільця патлів золотистими іскрами по білих худих плечах. Худе, вже жіноче плече, він уявляв собі чиїсь руки на ньому або взагалі лізли думки зовсім нечисті, як гадав Побіденко. У понеділок, через тиждень після її з'яви, він заліз до заначки, куди вперто складав гроші, що їх надсилав син, – начебто і не гребував, але не наважувався їх витрачати.