Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Ти як гадаєш, – нарешті видавив Принц із себе. – Людина часто відчуває… Ні, чи кожна людина відчуває кінець?

– Не завжди, – відповів Лаврентій, ковтнув міцного чаю, кахикнув від задоволення. Цей кашель чимось насторожив Принца.

– Я завжди заздрив тобі, Лаврушо.

– Коли хтось заздрить, то недалеко від паскудства. Але, швидше, ти не заздрив. Це навіть у мене було, коли я ще був послушником, і, видавалося, далі мені нічого не треба: я дивився на світ, що лягав навколо мене, зі здивуванням, але ото радше було саме здивування, а не заздрість. Мене довго тоді турбувало, як може людина так жити. Саме так – жити. Іншого мені не приходило до голови.

Старий Побіденко відкашлявся і підняв голову, дивився у тріснуте вікно, задерши підборіддя так, як люди дивляться крізь окуляри. Він сидів з таким виразом обличчя, який буває у літніх людей: нічого не виказуючи поглядом, ні за що не чіпляючись ані думкою, ані дією. Він просто дивився у синє небо, що швидко линяло від дощу. Пахло свіжим вітром, таким, який буває лише у березні. Нічого доброго чекати і нічого поганого. Висить собі шматок густого киселю.

– Ти прийшов мене провести?… Ну, як там кажуть, – відспівати, – кутики його уст хитро заграли на цільному засмаглому обличчі.

– Щось таке, якщо твоя ласка…

– Угу…

Принц підвівся, щоб напитися води із крана – чай був міцним, майже чорним, як мазут.

– Коли ти молодий, то завжди прислухаєшся до всього. До життя, до людських звичок. Ти звіряєш зі своїми, і хочеш чи ні, а намагаєшся десь жити в цьому руслі. А потім несподівано тобі робиться байдуже. Ти розумієш, що вже живеш по-іншому, і тебе зносить туди, куди ти найменше хотів. А потім порожнеча. Ось так, – Принц обітер рота хусточкою, сів і знову подивився у вікно, вже на нову частину міста, відрізану від червоного цегляного язика старого району широким руслищем асфальту. Дощ котився над білими, майже порцеляновими будівлями великими голубими кулями; авто снували велетенськими жуками.

– Що мене привело до цього?

– Добре, що ти щось розумієш, – тихо сказав Лаврентій і надпив чай.

– Я багато чого розумію, але вдіяти нічого не можу…

– Коли віра в людину вигасає, то приходить любов до Бога. А ти її замінив ненавистю, відчаєм.

– Ні, я намагався наздогнати потяг, який рушив без мене, чомусь в один день вирішивши, що саме там залишилося для мене місце.

– Так… можливо. Але ніколи не пізно.

– Ти не втішай! – майже закричав Принц. – Невже ти зупиниш розкладання світу чи скасуєш пекло, чистилище, рай? Чи ти…

– Все у руках Господа…

– Ти надто жорстокий чоловік, тобі ніхто про це не говорив?., ні, говорили, але ти вперто заївся на своїх буквах, навіть не помічаючи, що навколо живуть люди… Вони страждають, мучаться, кохають, ненавидять… Коли ти з'явився в наших краях, то всі гадали, що прийшов один із нас, але ти не виправдав надій. Ти зробився ані тим ані сим. Ти не здатен, попріч твою віру в Бога, допомогти людям.

– Якщо вони хочуть того, що зараз, то так – не здатен. Кожен собі визначає ціну. Як зав'яжете на землі, так вам і на небі буде…

– Знаю без тебе… Грамотний, – тихо завуркотів Принц і помацав обріз пальцями. – Вже вихолонув, – невідомо до кого, напевне, сам до себе, промовив він. Десь недалеко грала музика, завиваючи разом з вітром, але зараз ніхто з них її не чув, принаймні не дослухався. Принц взяв мідний, позеленілий від часу чайник і знову подався в кухню. Лаврентій подумав, що чайник лишився від старих часів, коли Принц Дакарський намагався налагодити своє життя розмірено, добротно, коли ще не носив того прізвиська і коли була жива його дружина. Старого взяла незрозуміла туга, яка буває тільки тоді, коли впускаєш до себе чужий, зовсім тобі чужий і незрозумілий світ. Калюжі мертво лежали на п'ятаку асфальту.

– От ти мудрий і багато знаєш, – кинув Принц, повертаючись назад уже з окропом. – Знаєш відповіді, але нічого від віків не змінилося, і ти не спроможний щось вдіяти. Хіба що пробулькотіти молитву… 'Кий хрєн з неї користі. Не покладеш, не з'їси, не обіймеш, як жінку. Все це пусте. Колись я намагався щось зрозуміти в тій писанині, але час потвердив зовсім інше, ніж там говорилося.

– Мудрість неспроможна дати на зло світу ніякої ради. Іноді вона сама буває надто злою. Все у руках Провидіння і Господа нашого. Не інакше, коли ти забуваєш про такі речі, приходить зло.

– Пхе-хе… Що таке зло… Де на ньому написано… Я жив і нікому нічого поганого не бажав, але прийшли люди і принесли мені зло… Що я, по-твоєму, повинен був робити? – Принц закурив цигарку, завмерши поглядом на синій, іноді жовтій мряці дощу. Потім з'явився звук; видавалося, що звук ожив десь у нутрощах дощової купелі, як щось інорідне, проте як те, що настирливо намагається покрити і шум дощу, і удари людського серця зараз двох різних людей.