Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Хочеш, я тобі куплю сукню?

– Хочу.

– А ще, видно, треба телевізор.

– Так…

– А може, хочеш ще щось?

– Ляльку і косметичку.

– Скільки тобі років?

– Сімнадцять.

– А не пізно з ляльками?

– Як знаєш…

Він купив їй сукню і ляльку. Сукня коштувала дорого, майже його двомісячний заробіток, але він чомусь вирішив, що саме така повинна бути: синя, з рожевими квітками по полю, легка, справжній шовк. До всього він придбав косметичку, з маленькими ванночками, куди він необережно заліз пальцями.

– Гарна, – сказала вона і почала стягувати светра та штани.

– Ти не соромишся?

– А чого я маю соромитися? Невже я тобі не подобаюся? – розпашіле обличчя, байдужий погляд, білі зуби, розтулені рожеві уста.

– Іди в кімнату і переодягнися…

– Як знаєш…

Їла вона багато. Спершу Побіденку зробилося лячно, але скоро переконався, що то минеться, – так буває завжди, коли ти голодуєш. А потім настала зима. Сльотава, бліда, з мокрим снігом, ожеледицею. Вони перекидалися кількома словами, але принаймні Аліса навчилася куховарити і весь день порпалася в кухні, а ввечері знову лежала на дивані, витягнувши довгі худі ноги з-під темно-малинового махрового халата. Вона майже не виходила на вулицю; зрідка вийде на узґанок і простовбичить хвилин п'ять, наче закам'яніла, з блукаючою усмішкою на видовженому блідому обличчі, де рум'янець підозріло розливався щоками, так, як буває у жінок перед статевим актом. Інакшого порівняння Побіденко не міг придумати. Потім пішов сніг. Білою стіною. Настала справжня зима, що проковтнула всі звуки, окрім тих, що сповнювали трасу. їхні стосунки не просунулися далі: Аліса пролежувала на дивані, гризла шоколад, вирізала з дорогих глянсових часописів чорнявих чоловіків з романтичними і мужніми профілями; зрідка, а потім все частіше вона підходила до його кімнати. Він не міг у такі часи заснути до ранку. Днями, на роботі, вдома, він ловив себе на фантазіях, зовсім не припустимих для дорослого чоловіка, що ось-ось вступить у літню межу. Він гадав: як воно буде, коли зайде ненароком до ванної, а вона почне обтирати піну на тріпотливих грудях, що нагадували груші, але підняті догори, із задраними рожевими сосками; або сидітиме, байдуже витріщившись на туманну амальгаму антикварного дзеркала, яке належало ще прабабці його дружини. Згадка про дзеркало, а вірніше, про дружину, остуджувала його, і тоді він з тупим відчаєм думав про сина, навіть затявшись викликати його образ, а так ось думав, намагаючись придушити тупий біль. Але все сходило, і перед ним знову виникала Аліса. А дім оживав; вона просила його приносити квіти, розсаду, і скоро, під березень, зелені паростки обплели кухню, її кімнату; квіти вибухнули серед розламаних меблів. Серед сірості запітнілих стін, ветхості життя, що колись починало тут, у цьому домі, торувати путь, і враз джерела висохли, і нічого не лишилося, окрім висохлого русла. І однієї ночі, вже в березні, на сконі його, він відчув її запах, терпкий, солодкий запах жінки, її тіло шаснуло під ковдру, легке, як пушинка; рука обвила його могутню, здорову шию, налиту життям, і він навіть перелякався, що розчавить її, але про інше вже не думав. З тієї пори запахи Аліси заповнювали його вологу, просяклу бензином і солярою кімнату.

Відтоді його життя наповнилося змістом, що межував з істерикою, непевністю і майже юнацьким безумством. Він віддавався роботі, але все частіше заглядав у синівську заначку проте в їхньому житті нічого не змінилося: вона лежала на дивані або сушила на сонці біля вікна волосся, тихо наспівуючи пісні.

Іноді на Побіденка находило, і він запитував:

– Може, нам побратися?

– Не зна-а-а-ю, – протягувала Аліса зовсім по-дебільному, а він червонів, як хлопчик.

– Хіба я дуже старий?

– Яка різниця… Це неважливо… – сміялася вона, мотнувши головою і розсипавши іскри вогняного волосся.

– А… А… А що головне?

– Не-е-е-зна-ю-ю, – тягла вона свого, і очі знову прозоро впиналися кудись у куток.

До початку весни все лишалося незмінним, аж до тієї пори, доки не з'явився Мамуд на прізвисько Клешня. Під ранок, десь це випадало на середину березня, їх розбудив настирливий, наче комариний писк, дзвінок у двері. Побіденко пройшовся кімнатою, дивуючись приємному настрою, дарма, що за останні кілька місяців він втратив спокій і що його так рано хтось потурбував, – може, він гадав, що повернувся син. Але на порозі стояло кілька незнайомців, чеченців з щетинистими харями, вологими від наркоти і вічного жаху очима.