Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Ти взагалі хто? – запитав.

– Яка тобі різниця: хіба я щось украв у тебе чи чомусь навчав такому, що призвело тебе до гріха…

– Яка різниця… Чого ображатися. Я так, просто… Ти, кажуть, бачив мого сина…

– Щось таке. А тобі чого? Ти, видно, не поспішаєш з ним зустрітися.

– Ні, то він ховається…

– Діти всі такі, – відповів Лаврентій, беручись за велику каменюку.

– Дай підсоблю, а то ще звалишся з ніг… І взагалі, що тобі відомо про дітей? Мовчиш… Тоді тримай мітлу на прив'язі. Ти хочеш сказати, що син мій злочинець? Так?! Чого мовчиш? Я все життя чинив правильно. Жив чесно. Я вірив у Бога і пекло і знав спочатку, що робити добре, а що ні. Потім померла вона… І у мене нічого не лишилося, окрім злиднів. Коли я це зрозумів, то життя пройшло. Сподівання і все залишилося позаду. І я дав йому волю. Нехай вирішує, що в цьому світі добре, а що погано. Немає нічого, Лаврентію, – ні Бога, ані пекла. Після нас залишаться ями, повні білих хробаків, могилки, на які сцятимуть собаки…

– Ну, тут я тобі нічим не можу зарадити, – Лаврентій кинув каменюку, обітер піт. – А що ще є? Жратва до всирачки.

Бляді, що дають задарма. Якщо не дають, то можна примусити, повибивавши зуби, як тим арабам? Еге ж, Принце?

– Ти злий чоловік, Лаврентію.

– Я тебе не займав.

– Тоді переконай мене, що в світі є щось, окрім нашого нікчемного калу. Он, Юзік глухонімий. Він добряга добрягою, а все життя займався тим, що провалював довбешки, виконуючи смертні вироки. Він оглух, він не має шматка хліба, але він весь час служив державі, як ти Господу.

– Чого нарікаєш? І чого просиш у Бога? Він дав тобі життя, відкрив очі – більше нічого у нього немає. Здобувай, як можеш. А його не чіпай, якщо не віриш.

– Я вірю в добрих і хороших людей.

– Багато ти бачив хороших?

Принц Дакарський знітився. Почухав потилицю, окинув поглядом, розгубленим, як у дитини, видавалося, що побіліли навіть його більма.

– Аліса хороша, ти непоганий, оці люди, що зі мною, нічого лихого не творять… Але решту… Як їх можна любити? Га?!

– Просто не бажай зла.

З цим Принц Дакарський і відійшов від Лаврентія, але час від часу його атаки посилювалися, проте старий відбивав їх спокійно, холодно, лише очі іноді у нього зблискували та іронічна посмішка блукала в лахмітті сивої бороди. Але Принц був щасливим, почувався таким. Він знав причину цьому і тому боявся найбільше моменту, коли прокинеться і не відчує в грудях радісного почуття, коли не вловить дихання Аліси у себе на грудях, – воно не розіб'ється морським прибоєм у раковині його вуха, щоб потім дзвеніти весь день до ночі, і далі, далі, далі. Ці казкові години проростали в його гаснучу свідомість, де розум потроху притуплювався, задавлюючи досвід, але посилюючи гостру чуттєвість, із хлопчачим захопленням Принц вітав подібні зміни; він розумів, що старіється, а тому любив темні бетонні плити, куці соснівські дерева, білі кораблі домів, щебетливих і цікавих школярок, рафінадні гори хмар над Соснівкою. Сни його були глибокими і теплими, як нагріте молоко. Зрання він відчував солодкий смак шкіри Аліси і, відкинувшись на подушки, пропахлі її тілом, парфумами, ще довго лежав з закритими очима. Так було і того літнього дня, який наливався запахами, що їх вітри доносили зі степу, від озер, від пустирів, від смітників, а також від великого міста, вогні котрого йому часто доводилося бачити у вікно то одному, то разом з Алісою, але оті жовтогарячі, рожеві пасмуги навряд чи приваблювали. Зараз ще більше його задовольняв глибокий сон, праця, ця дівчина та злі розмови з Лаврентієм, що ставали дедалі частішими.

Потім земля стрімко вирвалася з-під ніг, зашурхотів вітер, настирливо і сухо, і він підвів голову, закинув так, що заболіло в плечах, – побачив велике роїще мух, наче мерехтіло, лише густі червоні тіні масними плямами танцювали на стінах. Він пройшов на кухню, тихо, не відчуваючи босими ногами підлоги. Аліса стояла в шовковому платті, яке облипло її тіло, до непристойності оголивши груди. І тільки він захотів щось сказати, як стіни стали прозорими, ні, не зовсім, а мовби вода, і дійсно-таки вода, що хлинула потоками з пагорбів, витягуючи всі найдорожчі його пам'яті речі, котрі з тріском феєрверку розбурхували у голові спогади і миттєво їх гасили: шафа, книги, а головне, древній годинник, що завжди голосно відбивав у тиші, часто дратуючи після роботи. Він стояв і дивився, як руда вода збігає з пагорбів, не тільки саме з його, летить чорними руслами вулиць, піднімається врівень будинків, а над усім цим зойк, дратівливий, нещадний, мов опік. І тоді до нього доходить, що то пісня. То співає Аліса, але якусь невідому, незрозумілою мовою пісню. А тоді він плив, тонув у брудних потоках, а люди лушпинням копошились у піні, щось галасуючи, але зовсім без ляку; тоді він придивився і зрозумів, що то птахи, які німо б'ються над водою, вишукуючи поживи. Коли він це зрозумів, то вже стояв на дамбі, заходячи в автобус, який нагадував велетенський дерев'яний човен, де пасажири німували, вирячивши прозоро погляди поперед себе. І він прокинувся. Цього разу один, мокрий від солоного поту. Тихо, щоб нікого не злякати, він покликав Алісу, радісно видихаючи грудьми, слухаючи, як вона відзивається з того кутка кухні.