Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Андрій телефонував… Запитував, хто я така… Нахабний… Мабуть, зовсім розбещений…

І Побіденко, глянувши у вікно, радісно, п'яніючи від сонця, запахів літа, розсміявся.

– Сьогодні у нас неділя? – запитав.

– Атож, ти мене пустиш на танці?

– Потім побалакаємо…

Звуки її голосу прошивали простір помешкання подібно словам пісні, але він навіть не подумав про сон, так завчився змалечку – нікому і нічому не довірятися, доки не перевірить. А коли застав її в кухні, то перед ним відкрилася безкінечність, саме так подумав. Тоска охопила, туга звірина зійшла. І не зупинити. Все зависло у нерухомості: Аліса стояла в одних трусиках, домашніх капцях, скроєних під жабів, і бовтала в емальованій мисці яйця для омлету. Сонце лило, заливало її немилосердно; видавалося, вона зараз розтане, як сніговий клубок. Пощезне з-перед очей, з землі. Потім вже з'явилися звуки. Шурхотіли птахи крилами, а на подвір'ї гребли і товклися кури. Його нові квартиранти відпочивали – глухий, врівноважений хор голосів. Щось обговорювали. Життя натягло і знову відпустило пружину. Він відчув, як втома розповзається кімнатами. Так завжди у вихідні.

– Ходімо, – він взяв її за руку, але вона викрутилася, подивилася на нього круглими очима, в яких плавало золоте жіноче лукавство. Пригорнулася тільки тоді, коли брови його повернулися на звичне для природи місце.

– А що скажуть твої нові… Того, вони ж віруючі… – закусила довгого пальця, і він тільки зараз побачив на її руках манікюр.

– Коли це ти встигла?

– А що…

– Та нічого. Воно якось того. У мої часи дівчатам твого віку забороняли робити такі речі…

– У твої часи дівчатам забороняли трахатися.

Він не образився, але намагався подавити у собі паскудну тугу, що то опановувала його, то відступала, повертаючи до чогось такого, в чому Побіденко сам собі не міг зізнатися. Аліса відійшла, зняла труси, кинула їх у куток і, вертячи сідницями, подалася до спальні.

– Ходім, – вона залилася лунким сміхом, труснувши грудьми, стиглими і свіжими, – це його стривожило. А ще годинник відбабахав десяту годину, злякавши голубів.

Останнім часом коханням вони займалися в її кімнаті. Він вдихав запах її поту, запах парфумів, чистої білизни і весь час мовчав, як мовчала і вона, але зараз, звівшись на лікоть, звісивши груди майже перед його очі, вона запитала:

– Ти завжди чекаєш на сина?

– Ні, – відповів він.

– Дуриш.

– З чого ти взяла?

– Бо такого не може бути…

– Так, а тобі до того яке діло?

– Мені просто цікаво, як різниться любов батьківська від такої.

– Якої це?

– Ну, ти сам знаєш.

– Сподіваюся.

Годинник пробемкав одинадцяту. Всього лишень година. А щось таки змінилося. І тут вона видала, сягнувши рукою до низу його живота, вчепилася в прутня і почала масувати:

– Смерть і кохання не можна терпіти на відстані.

Побіденко промовчав, але відчув, як холодний піт пробив його.

– Ти злякався?

– З чого ти взяла… – він звівся, пошукав сигарети, не знайшов. – Де сигарети?

– Звідки я знаю, – Аліса потяглася тілом. Туга невимовно наступала разом із сонцем, що вже рівно, гладко, наче желатином, заливало все навколишнє. А потім усе урвалося; притухли голоси, потемніло, навіть кремові штори зробилися тускними, а очі Аліси закрилися, міцно так, мов жалюзі. І він почув шурхотіння шин авто, аж тоді забурчав мотор. І знайомий голос різонув тишу.

– Андрій, – сказав Принц. Він пізніше зрозумів, по спливаючих секундах, коли голос відлинув, що вимовив це ім'я як зовсім чуже. Шаруділа липа, там, наприкінці двору, потім ударили голоси – один веселий, інший зовсім нерозбірливий.

Андрій пройшовся вітальнею, розганяючи сонячну пилюку, підійшов до батька, потиснув руку, ляснув по плечі.

– Здоров, батя, – привітався. Йому не видно було старого Побіденка, тільки чорні контури проти великого вікна, яке виходило на степи, де жовток полудня поволі розходився колами, засмоктуючи лінькуваті, дрібні, наче мухи, постаті людей.

– Давно тебе не було…

– Ти мовби й не радий. Не дуйся, не було часу, – Андрій потер долоні, війнувши на старого запахом, дорогим запахом ситих людей, але з тим короткочасним, терпким, майже трупним запахом швидкоплинності, ні, спалаху, яскравого життєвого спалаху, після якого наливаються важким тягарем ноги, а голова відмовляється працювати, серце перекачує кров, а ти вже довго не дочовпеш, що ж тебе заскочило, лизнувши солодко, обнадійливо. Але тоді так старий не думав; навіть зараз, спостерігаючи, як линяє небо, чорні табуни круків висять над червоною купою верболозу. І найдивніше: Принц думав про Алісу Невпинно, дивлячись у випорожнілі очі сина, на роздуту шию, на йоршик сивіючого волосся, на шкірянку, під якою відстовбурчувалася кобура з пістолетом.