Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Вам чого?

– Нас паслал Лямур… Нам надо три дня… всього три дня, і ми пайдьом…

Побіденко стояв і думав, а швидше, намагався прокинутися.

– Проходьте…

Так вони і оселилися на невизначений час: двоє чеченців і один українець з двома золотими фіксами, який називав себе не інакше, як Аль. Вони просиджували в кухні, пили горілку, кидали недопалки на підлогу, зрідка серед ночі виходили на подвір'я, щоб перегомоніти. З'ява нових людей дивним чином вплинула на поведінку Аліси.

– Хто такі? – обличчя пашить червоним, очі блищать, зробилися глибокими і переконливими, наче зберігали якусь таємницю; вона одягла нову сукню і намагалася пролізти в кухню, куди її Побіденко завбачливо не пускав.

Одного разу, повернувшись додому, він застав її у компанії, з розтріпаною зачіскою: вона курила довгу соусовану сигарету, пила «Амареті», липке і бридке вариво, винахід місцевої шантрапи, ще з часів, коли земляки Мамуда давали чосу в цьому районі. Він нічого не сказав, але зачинив її у кімнаті, а сам вирішив, що краще їй купити телевізор. Після цього Аліса чи то перестала навідуватися в кухню, чи завбачливо приховувала від Побіденка, принаймні вночі вона також приходила, лишалася до ранку, але неспокій увійшов у їхню оселю, бо вона раз по раз не пропускала нагоди, щоб не розпитати про незнайомців. І взагалі, поводила себе якось нервово, навіть збуджено, Володимир почав лякатися її молодості та гарячкуватого темпераменту. Одного разу він запитав:

– Тобі що, Мамуд подобається?

– Звідки ти взяв? У нього ноги немає…

– А звідки ти знаєш?

– Він мені показував. По коліно відбабахали, зараз у нього протез. Французький. Від ноги майже не відрізняється, – і знову з'явилися той шолудивий блиск і таємниця в її очах.

– Тримайся від нього подалі, – сказав Побіденко.

– Пхе… от іще.

– Я тебе попередив.

– Тоді купи телевізор. Не можу вже…

– Добре. Ти б книжки читала. Он їх у нас скільки…

Аліса засопла носом, кинула на нього лукавий погляд, зіперлася на лікоть, і він бачив її голе напружене тіло в ліхтарному світлі, ловив роздратовано запах парфумів, власного поту і ще ніколи не відчував себе таким самотнім.

– У нас? – перепитала вона безтурботно.

– Так, у нас…

– Здорово… Тільки затям, що народжувати дитину я не збираюся.

Побіденко отетерів, вірніше, здивувався, бо вона зроду не виголошувала за день і двох слів. Він нахилився, погладив її щічку з майже дитячою шкірою, а вона несподівано для нього сахнулася назад, затуляючи обличчя руками, легенько скавулячи, мов сучечка.

– Чого ти…

– Не бий мене… Прошу, не бий…

– Дурненька, – він підтягнув її до себе, притиснув так, що чув, як її серце скажено молотиться.

Чеченці співали протяжно хрипкими голосами блатняцькі куплети, ляскали в долоні, по колінах одне одного; їхній запах, гострий, теплий, різкий, як сеча на похмілля, висів у повітрі, перемішуючись з вільгим духом запустілої домівки та квітів. Так, ніколи він себе не відчував таким спустошеним, закинутим долею далеко, забутим усіма на світі, як тієї хвилини.

– Завтра я їх усіх вижену, – сказав він, засинаючи.

Аліса вся напружилася і притислася до нього, він перехопив її прозорий погляд, що зупинився на ліхтарі, який нагадував великого біло-червоного жука.

– Знову дощ…

Велетенський тарган пробіг кімнатою, потрапивши на доріжку світла, зупинився, а тоді шаснув у купу розкиданих часописів та газет.

– От погань, – прошепотіла Аліса, і синя жилка забилася на її скроні.

Вони пішли наступної ночі, лишивши двісті доларів на столі, нічого не сказавши. Побіденко полегшено зітхнув. І неждано запанував спокій у його душі, ліг на думки, на почуття. Дім став для нього затишним, світлим і чистим. Часом йому видавалося, що вони з Алісою живуть у далекому світі, віддалені від людей сотнями кілометрів; йому видавалося, що світ ніяк не пов'язаний ані з ним, ані з дівчиною. Все, що розгорталося колись у його житті, було вигадкою або сном, і Побіденко поволі почав звертати увагу на свою зовнішність, читати книжки, купувати газети. Предмети навколо набирали, сповнювалися такого ж змісту, що і раніш; спочатку це трохи його засмутило, але швидко печаль переросла у сумну радість. Він навіть міг сказати, зізнатися собі, що щасливий. Так минули березень, квітень. А у травні Аліса зникла. І, заставши порожню кімнату, він злякався, як страшився і того моменту, коли Лаврентій зійде з пагорба, з цього майже єдиного пагорба на всю Соснівку Як зараз, так і тоді він знав, що час не стоїть на місці. Час дивовижно рухливий, невблаганно і невидимо, – старіючий Побіденко розумів це, розумів і те, що коли Лаврентій піде, як пішла Аліса, то у нього майже нічого не залишиться, розкидані довкіл предмети наберуть більшої значущості, чіткіше окресляться малопомітні за життя контури. Якщо в ту хвилину його покинуть Лаврентій, Аліса, син, і той, хто приходить, вже ступить на чорне вилизане руслище асфальту, срібний затишок спокою відійде. Принц відчує гиблу самотину в цьому домі, лишившись наодинці з собою, і до нього прийде божевільна думка, що літньому помирати набагато тяжче, ніж молодому, бо в останнього ще невідомий світ розкидається широкими крилами. Але хто його знає…