Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Паскудство. Кажу тобі, паскудство це життя.

– Не маю сумніву, але треба жити…

Принц Дакарський підняв з землі цигарку закурив, – зараз було трохи легше, нудота відступала. Гірка слина, терпко у роті, голова тяжка.

– Передай людям, щоб були обережними.

– Спробую. Вони ж такі уперті віслюки, як і ти, хоча це найкращі.

Вже рокотіло шосе, тріщали горобці, вищала музика; в роті як коти понасирали.

– Оце-го… Хотів тобі, Лаврушо, сказати. Правдивіше, запитати: вона, того, Аліса… Я її купаю… Зовсім як дитину, але мені її, ну, почуваю до неї зовсім інше… Це погано?

– Ти дурніший, ніж я гадав. На те вона і жінка. Сам її вибрав.

– Хм-м… Не сподівався від тебе.

– А що ти хотів він мене, йолопе, почути, що кохання – це гріх?

– Щось таке.

– Ти йолоп, старий йолоп, Принце. В любові нема нічого поганого. Щоправда, це крок до смерті, але й у смерті немає нічого поганого.

– А коли ти думаєш про любов і смерть водночас?

– Тоді це інше. Це пристрасть. Спробуй не думати про смерть. Але це теж неможливо… Тільки страх перед нею, підсвідомий, далекий чи явний, рухає тебе. Це одна з частин Господнього задуму… Якщо жінка не викликає сум'яття і тривогу, то варто задуматися, що ти кудись таки вклепаєшся. Бог і рогатий шепчуть цій тваринці однаково на вухо, але частіше перемагає отой, що з ратицями.

– Звідки тобі це знати?

– Ще по семінарії, коли у мене пух ріс над губою і я не проминав жодної гарної молодиці, ну, хоча б тільки поглядом. Молодість кожному дається, щоб набратися розуму на старість.

– Але вихід…

Лаврентій махнув роздратовано рукою.

– Я тобі вже тандичив скільки, що тут тільки миттєвість. Це наша тимчасова обитель, але як зав'яжеш тут, так і там, у тому світі зустрінуть тебе.

– Не дуже я вірю, що отам, – Принц тицьнув пальцем у землю, – що отам, з хробаками, чи у небі щось існує.

– Тоді не роби зла, навіть тоді, коли тебе цькують, як шолудивого пса. Спокій приходить тільки з Богом.

– Знову ти трандиш, мов те телебачення.

Він повернувся додому, покликав Алісу Ніхто не відгукнувся. Принц пересік кухню, – плечі здригнулися від розкиданих по столу недоїдків. Порожньо. Він кликав початком неголосно, далі голос провалився у нутрощі й заклекотів болем. Червоний місяць стояв у голові. Потім нічого, порожнеча. Довгі пальці з витонченим манікюром. Нічого, тільки пустота, пустота тільки для нього, а для решти сповнена змісту. Для нього світ продовжував рухатися, але поволі, опадав, набираючи неіснуючих рис. І світ, навколишній світ обсипався, як пересохла глина з підошви. Це не було, як того разу з арабами. Досвід брав своє. Відчай втрати робив його мозок гострим до безумства; і будинки, що зупинилися в неправдоподібно ультрамариновому світлі, і дерева, і трава – відпали шматком пересохлої, зовсім не потрібної землі; навіть не шматок глею. Йому ввижався, ні, він відчував запах, ще не вивітрілий парфум Аліси; він перебирав грубими пучками її плаття, це нагадувало йому шовк її тіла. Проте уява уперто відмовлялася видобувати зі свідомості чи з пам'яті її образ. Принц скімлив дитиною, а потім вперше за довгі роки почав молитися.

Вони прийшли далеко до вечора. Чинно порозсідалися попід червоною стіною, що нагадувала шкіру облізлого пса. Пили пиво навпроти ощиреної, як зламаний зуб, новобудови, чвиркаючи крізь зуби, глибоко затягуючись цигарковим димом, так, як люди, яким було заборонено, а зараз, вирвавшись на волю, вони з насолодою ковтали тютюновий дим, гірко-солодке пиво. І Принц Дакарський знав, чому вони прийшли. Пролетіло спалахом у голові, тільки на коротку миттєвість, а потім все повернулося до Аліси. Він повагом вийшов на подвір'я, підманив до себе Юзю і сказав:

– Ти знаєш, чого вони приходили?… А я от знаю. То монахи з нашого монастиря. Передай Лаврентію чи тому католику. Нехай кличуть міліцію…

Юзя захихикав та зник. А вночі, коли Побіденко вийшов на узґанок, то побачив червоне зарево, – султани чорного диму піднімалися над верболозом. Горіла буда Лаврентія. Принц на це тільки виголосив:

– Я попереджав.

– Пророк ти хєров, – хтось відповів йому позаду, так, що Принц підтиснув плечі. Не обертаючись, Принц пішов у солоді дня чужого, але дивовижно близького: так відчувають смерть, запахи троянд. У дитинстві, на свята з ним відбувалося подібне. Таке він бачив, пригадалося; свята були комуністичні, але люд у цьому сонці нагадував подібне: як малий заскочив до стадіону, вибіленого, виметеного, ще без жодної людини, але повсюди червоні шовкові знамена. І вітер. Тугий, свіжий, теплий вітер. І прапори кругом стадіону тріщали, розкидалися крилами, як свіжі рани, як дірки у чужий світ, що зле вишкірювався, смугував, влазячи у чуже життя. Тиша різала разом з прапорами повітря, тріщання знамен. Низьке чисте небо. І світ відкривався, як у тирі, де ти неодмінно переможеш, забуваючи, що мішені за хвилини піднімуться, а хтось інший насолодиться імітацією смерті. Тоді для нього відкрилося щось те, чого він чекав, наче юнак марудився у відчаї, тупику кохання, поки не вивергнув сім'я в громадському клозеті, прямо в купу лайна з білими червами глистів. Але на початку – чарівність таїнства, гострий біль, який спонукав жити і чужими очима дивитися на світ. Червоні прапори, подув вітру – захоплення, відраза, крок до смерті: він пролежав кілька днів без свідомості, а коли очуняв, то був зовсім іншим чоловіком, навік втративши ілюзію, як людина, що вчаділа від запаху красивої, але отруйної квітки. Це як трояндовий кущ, розпуклий багряним полум'ям, вибухом; або як мандруючи між світами дорослого і дитячого містечка, коли дощові води зливаються, збігають у гнилі озера, ти бачиш, широко відкриваючи очі, до чого тебе не довела уява: і вітер, і прапори, і цю холодну пишноту чистого неба, що глибилося, відкидаючи, бо предмети довкруж нагадували іграшкові. Сонце, червоний кумач, білі лавки, пустирище стадіону. І по трьох днях, злігши з невідомою хворобою, він прокинувся з капшуками під очима, як буває у дорослих людей, які пізнали смак життя – паскудного, але життя. Щось подібне виникало у ньому зараз. Так він дивився на вогнище. Думав про Алісу, сина. І люди йому видавалися далекими, ні, не те щоби далекими, а зовсім глухими для його розуму. Так, тоді до нього приходив страх.