Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Ще не пізно.

– Ти сам знаєш, що поїзд не наздогониш, а наступного можна запросто не дочекатися. Ну, вже пізно. Поїду я…

– Та лишайся, – старий Побіденко сидів, звісивши голову, хоча нічого не відчував; йому не соромно було, але спекота від того, що нічого не ворухнеться, ніяке почуття до сина, хоч ти вистьобайся.

– Ніхто, батя, не винен. Час такий. Доля така. А ти попередь своїх, бо буде горе. І тобі також. А ти, старий, кинь, прожени к хрєнам цю діваху, не годиться. Погана вона для тебе. Горе на старість накличеш. Мало, що ти мене втратив. Втратиш вічність. Ти ж віриш у неї. Віч-ні-і-і-ість. Ніхто не зрозуміє цього краще за того, хто позбавив себе цієї можливості. Не мені тебе вчити: є люди, які приходять, ти їх зустрічаєш, мов долю, але то тільки миттєвість і примха. Старість душі. Думай, як виплутатися з халепи, в яку ти вліз. Прощай. Там, а може, тут ще зустрінемося. Не злися, – під дією кокаїну думки шпарували у Андрія, вибухали срібним, правдиво чи то впевнено тріщали його слова.

Старий почув, як зарипіла шкірянка, війнуло дорогими парфумами і протяжно вискнула хвіртка, наче скрипка ярмаркового цигана: син подався назустріч ночі. Прийде ж таке у голову. І більше нічого. А що можна ще вигадати? Принц подався до кухні, але горілки вже не пив. Постовбичив хвилину, вернувся до вітальні. Потім знову на вулицю, у фіолетовий запашний вечір. Постукав у вікно прибудови, але Лаврентія не було. Так до самого ранку він просидів у кухні, слухаючи, як тріщать цвіркуни і вся нічна живність. Він подумав, що не варто, ні, що останнім часом прислухається до всього навколишнього, і це задіває його, тривожить, хвилює, дістає. Він подумав, що там, внизу, тисячі людей, але з ними ніколи не заговориш, бо вони самі безпорадні та байдужі, мов залякані, звиклі до паскудного корму тварини, і він переляканий старіючий чоловік, хоча ще сили у нього достатньо, ого-го, і ще щось, але думки такі тривожні, зовсім не подібні до тих, які ледаче, осінніми мухами роїлись у голові. Він згадав Лаврентія, нових прибульців, здогадуючись, що це саме їхня провина, колись він тверезо, навіть люто дивився на життя, і це допомагало, і він ніколи не був безпорадним. Справа не в Алісі.

Ранком туман покрив сум'яття. Він знайшов Лаврентія на будівництві, – відлюдько байдужим поглядом зміряв його, не запропонував сідати. Принц Дакарський образився.

– Син приїздив. За скільки років. Свинство якесь полупилося. – Побіденко витягнув цигарку, але відразу викинув: у роті затхнуло горілкою, безсонням, жахом. «Втрата», – світонуло в голові. Білий спалах і більше нічого.

– Ну то що…

– Та я ото думаю… Для чого цим бідолахам, голоштанникам пнутися з усіх сил, рвучи сухожилля, щоб вибудувати цю халабуду?

– Ну, то твоє діло.

– Еге ж…

Десь далеко звучала музика, тоскна, тягуча; такі пісні можна почути лишень у передмісті. Й Побіденку було сумно.

– З дітьми завжди так, – нарешті сказав Лаврентій, хитро блиснувши очима.

– Тобі то звідки знати.

– А для цього не треба народжувати байстрюків. Ти собі не втямиш, Принце, що люди не можуть бути подібними одне на одного. Ти стільки прожив і…

– Мені ніколи було думати про такі речі. Навіть про твого Бога.

– Він не мій. Не блюзнірствуй. Він любить усіх однаково. Але однакових людей не буває. Всі різні. Кожному своє він вклав. А найбільше – милосердя, любов, надію, терпимість.

– Але якщо він існує, то чому такий бардак?

– А ти хочеш, щоб він тебе огородив від усього, а ти плював на нього, ситий, розжирілий, добившись статку, стати на один рівень, тобі він дав право вибирати. І нічого без його волі не відбувається.

– До чого це ти?…

– Напевне, до всіх. Ти сам вибрав, як і твій син, куди йти. Він непоганий, добрий чоловік, але ніхто сволоцюгою не народжується. А тоді приходить час, і треба вибирати. Зло і добро – речі умовні, але коли ти забуваєш, то, дивись, і вклепаєшся. Ця межа, тонка, як нитка, може обірватися. Треба бути видатним жонглером, щоб пройтися над прірвою. І тільки віра в Господа може тобі допомогти.

– А де те добро?

– У Бога. І ніде більше. Він скрізь, він в усьому. Він творець, бо демон може тільки збрехати, напустити красивості, а водночас благоговійно закотити очі в релігійному екстазі.

– Ти клепаєш, як по радіо чи телевізору. Ти мені дай пораду.

– Щоб ти мені потім проломив довбешку. Ти зрілий чоловік. Маєш вуха, маєш очі – вибирай.

Побіденко запхнув цигарку до рота, виплюнув, вихаркнув разом з тягучою, як клей, слиною.