Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Грішниця! Дємоніца! Ми виженемо з тебе демона!

Ілона пройшлася темними калюжами, що смерділи чоловічою сечею, вивітреним вином, людським калом, перед її очима стояв туман, крутило у шлунку, в низу живота, а монахи намагалися поділити роль чоловіка та жінки між собою, з бубонінням, пускаючи соплі, гачкуватими пальцями обмацуючи сідниці, норовлячи засунути пальця в анус, і це створювало неабиякий гармидер, танець запітнілого щастя; а вона взяла за руку Наталі, й вони пішли в синіх вибухах люмінесцентного світла, яким вистрілював ранок, з шумом вітру у верховітті дерев, до спальні. Але вона не була такою дурною, щоб класифікувати свій паскудний ранок одним похміллям; вчора, ні, сьогодні: м'які, податливі уста Наталі, вигнута, виліплена спина, пружні, але податливі стегна, її пальці прямо провалювалися у плоть, а невеликі чашоподібні груди бризкали молоком, вишукана оголена жінка, ні, майже дівчина, яка аж ніяк не нагадувала Ілоні сестру, матір, однокласниць, – коротка втіха, яку вона може знайти будь-де. І з першим променем сонця вона по-дитячому розкинула руки, ноги і щиро, щасливо засміялася, – її світ лежав перед очима, лягав на руки, ніжно подався під її пучками, щосекундно холонучи, набираючи дивовижної форми фантазії, яка вже не мала нічого спільного з життям, майбутнім, а зльодяніла в минулому. Наталі лежала на животі у зім'ятих помаранчевого кольору простирадлах; від її подиху сідниці у неї тремтіли, руки безвільно, але по-ляльковому граційно звисали на бильцях, а кулі грудей під тиском тіла виглядали з розкриль під плечима. Це Ілону захопило. Вона не відривала погляду, аж доки сон не зморив її: за вікнами жовто колисалося повітря, разом з падалішнім листям, налипаючи на вікна, зупинки, і небо високо піднімалося над пласкими чорними дахами, так, що у кімнатах повзали великі страпаті тіні. Чого нема, – подумала Ілона, – того завжди хочеться. Ілона це давно знала. І це витягувало з її свідомості головне, правило для пошуку іншого, але навряд чи вона сама знала і відала про шлях, навіть вказівників не розрізняла…

Тепер вона застала іншу картину: Миколая лигав один з монахів, а позаду Наталі намагалася засунути синтетичний фалос в анус монаха.

– Непостійність теж філософія… Тому я не люблю філософії, а кохаюся в самій собі… – холодно сказала вона, і в цю хвилину один із монахів голосно перднув. Ілона відчинила кватирку, непорушно дивлячись на місто, яке займалося синькою дня, відфарбовуючи останні хвилини ранку. Це було гарно, майже як літом. У бурштині осіннього сонця, що клало інший колір на брунатну пещену шкіру Ілони, робило її обличчя таємничим, ляльково прекрасним. Вона розкидала оголені ноги по-чоловічому і намагалася вловити короткі хвилини щастя, перемішаного з ненавистю, байдужістю.

Того дня лив сірий дощ. Ми побачили, як зігнутий у три погибелі Принц Дакарський піднімається пагорбом, втомлено і ледаче переставляючи ноги. Він нічим не видавав того заполошного сум'яття, а йшов, як людина, що зібралася в далеку дорогу. Стояв на вулиці о тій порі сівкий березень. Погода змінювалася: то був туман, то дощило з дня у день, то несподівано сонце виглядало, орошаючи пагорби, мілини, заводі, степ жовтогарячим, як золото, світлом. Несподівано з'явився Лаврентій, який вже зійшов на той пагорб, де колись розташовувалася добра частина Соснівки з будинками, дрібними лавками, а зараз там вирваними зубами зяяли котловани, огризалися костомахами смітники. Принц пройшовся, не оминаючи липких калюж, противно чвакаючи підошвами, кидаючи тінь на стіни, і сів поруч з Лаврентієм біля свого старого дому. Він сів і поклав поперед себе обріз, пачку патронів.

Закурив мовчки, начебто біля нього нікого не було. Благенька трава тремтіла на вітрові.

– Тебе пригостити чаєм? – нарешті видавив він із себе, але все ж не дивлячись у бік Лаврентія.

– Можеш. Було б добре, а то ноги крутить на погоду, – відповів Лаврентій.

– Тоді ходімо всередину. Нічого тут ґав торгувати. Скоро брати Асласми прийдуть. І тобі тут зовсім нічого, старий, робити.

Вони сиділи на веранді, покрученій диким виноградом, в якомусь неймовірному затишку, мовчали, напевне знаючи, що щось доходить кінця. Принаймні того не треба було запитувати у Лаврентія. У кухні шипів газ; газета з шурхотом гада сповзла зі столу на крісло, з крісла на підлогу, хлопнула краями і лягла на дертичній, з велетенськими проріхами підлозі. Принц зовсім не звернув на неї уваги. Можна було тільки гадати, про що він думав: чекав, коли закипить чайник, чи, може, коли по нього прийдуть. Того, тобто Лаврентія, що сидів навпроти нього, не існувало. Тільки порожній березневий день з немислимим травневим небом. Дощ сипав на безкінечно сірі рівнини, пагорби на горизонті видавалися синіми горами.