Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Я скорпіон, – виголосив батюшка, задоволено погладив великого хреста і замріяно подивився на місто, що розпласталося в покорі біля туманіючих пагорбів. Вже світало. Смужку неба над дахами важко було визначити, але чорний дим від велетенських, як доісторичні тварини, будинків розповзався провулками. Ілона зараз бажала заснути. Мати говорила, так, клята матуся, ні, мама – це святе, але ця недотрахана курва говорила, що краще б заснути та не прокинутися. Бачили дурочку? Наталі з невинними очима святості дрімала поруч з Андрюхою Лямуром. Монахи раз від разу прикладалися до велетенської пляшки підробного віскі, купленого в «Інтуристі»; йшов кінець 1991 року.

Потім авто вивернуло на Поділ. Собацюра лизькає жадібно воду з калюжі. Сморід, густий, всмоктаний у цей район, як донор, не змінився: повсюди зелені від плісняви недоїдки, псота чамкала сині тельбухи біля Житнього ринку. Нічого не змінилося. Вошиві безпритульні. Весь світ у парші, солодкій, смердючій, а прийде-бо час… І лопнуть синіми тельбухами – в цьому навіть пафос існує, живиться падлюче. Рогаті, кострубаті. Раніше такого не було. Засвербіло у носі. Чи розуміють вони скотську свою натуру? Вона відчула відразу, вперше у житті, – до всього. Яма депресії натягла на неї лантуха. В цьому щось є, в цих людях, але вони, напевне, живуть краще, ніж її, Ілонина, сімейка. Світ притягується від одного полюса до іншого. Заздрять злидоті, яка зла від недоїдання; інші злі, що їм мало. Скрізь палали кіоски або чорні їхні остови. Люди ділом займаються, а не проциндрюють батькові гроші. Заворушилося десь в глибинах цього незмінного світу, і суча ясність передалася, напевне, їй. І вона нічого не зупинила, а пустила далі потоки чужорідних, фі, слизьких думок, небезпечно балансуючи на своїх почуттях. Нарешті вона знайшла в глибокій ямі депресії вихід. Праця. Ось що її відділяло від зовнішнього світу, а про внутрішній ніякого хріна не тямила. Він, той світ, проживав у її тілесній оболонці, як мавпа у клітці, їй треба було чимось займатися. Здоровий секс нікому не заважає. Але банани теж нашармака ніхто не дає, навіть у зоопарку. І присутні знову набули для неї якогось змісту, проливаючи в її внутрішній світ небачені фарби. Прекрасно жити, коли ти живий, вдихаєш густе, як кисіль, повітря. Чудесно біжить прохолода затишку, чудово.

– Ну, що там зараз? – дивлячись на трасу, зголосився Лямур.

– Ідемо до «Каштана».

– Одягати Наталі. Ми підшукаємо найшикарніше, що є в цьому місті.

Вони летіли на розбитому авто отця Радонія, радісно вигукували, з насолодою перебиваючи одне одного, як змінюється місто, як чорт все вилизував. Ха, добре помітили, – проникливість розуму – ознака духовності, саме так, духовності та могутнього інтелекту. Дорога розчинялася, як хто її окропив сірчаною кислотою. Потім проминули Самсона, що колись дзюрив водою чи то з рота, чи то з прутня, але у темряві не розбереш, а ще вони тут не були цілу вічність; проїхали упродовж білої стіни Торговельного центру, повз обшарпані, але вже де-не-де з наведеним глянцем, як попороховілі старушенцїї, будинки. Батюшка одірвався на якусь мить від гороскопа і пророчив, дивлячись на новенькі будинки серед обтрухлявілих єврейських халуп:

– Наче в писок плюнули!

І знову втупився в тлустий том гороскопа, що вициганив, а мо', й поцупив з архівів. Батюшка вірив у все: у чорних котів, у жінок, у щурів, азбуку, в літературу, горілку, особливо у пісний день так з оселедчиком або смаженим на цибулі криваво-червоним м'ясом. Щодо Бога, то кожному вибирати. Піди розберися, де те добро. Принаймні остання думка належала батюшці. Він прямо втупився у свій гороскоп, і видавалося, що очиська ось-ось вилетять на пожовтілий архіварний фоліант.

Ілоні знову перехотілося працювати. Вона безцеремонно залізла до кишені Душечки, дістала сріблястого слоїка і намастила ясна кокаїном.

– Від карієсу допомагає, – хихикнув через плече Лямур.

– Завтра ти звільнений, – мертвим, загробним, без інтонації голосом промовила вона і зловила себе на тому, що її збуджує власний вуркотливий голос, що набирає високого контральто потойбічного; так, так – вловила мигдалевий запах мертвечини, і тільки цієї хвилини Ілона зовсім по-чоловічому поцінувала, що таке втрачати, нищити, тобто спалювати власноруч мости, з насолодою отруйника, що споглядає смерть своєї жертви, яка судомиться в передсмертних конвульсіях, тобто перед її очима; в єдину мить вона зачудувалася, ні, замилувалася широкими плечима, рубаним, але інтелігентним, з ознаками виродження, обличчям Лямура. До біса, нехай вимітається. Віддати належне, – вона не була зіпсованою, а йшла своїм шляхом, і цю дорогу, напевне, вказували її предки, але на позір Ілона виявилася поганою спадкоємицею, а попросту нічого не тямила, як людина, якій дається все легко і надурня. Лямур не був сенсом її життя, але наразі вона відчувала втрату, наче щось близьке, за непробивним склом, – вірніше, щось споріднене пов'язувало їх. Принаймні ця думка в жовтому мороці ночі терла її мозок, наче загадка ховалася десь у самому Лямурі. Пізніше втямить, що вони призначені одне для одного, в тому сенсі, що час змусить обох повернутися, щоб пройти якийсь шлях; але зараз вона далебі не відчувала ніяких мук, ані терзання, ані найменшого жалю. На позір Ілона не була егоїсткою в тому розумінні, що не відала такого слова, як Бог, але це дратувало її, як і кожну людину, яку виховали тільки так, щоб вона розраховувала на саму себе, любила близьких, майже точно обраховану кількість народу. В цьому, поволі, пізніше вона відчуватиме чарівність, так, начебто світ закручений навколо її пупа, нижче і нижче. Сурогат релігії, що виринав привабливим спокусником, лягав туманом під її ноги. Життя надто коротке, щоб думати про потойбіччя, але десь нутром вона відчувала ту сиру, вологу прірву, і туди вона летіла, хоча насправді то була тільки післяалкогольна та наркотична дія, вірніше, наслідок надмірного збудження, що йшло на спад. А ще доставав писклявий голос карлика, що вже набожно бубонів, коли захмелілі монахи смикали його за члена, який ворушився у його блискучих, майже блазенських штанях. Тоді її голова чи те, що в ній, колотилося, несподівано запрацювало у релігійному дусі, від несподіванки, моторошного жаху Ілона нічого не зробила, а тільки закричала, широко відкривши свої гарні, розумні, як у кілера, очі: сурогат її релігії навіть не ховався у забобонах, у гаданнях на картах, цієї звичної для жінок меляси. Але вона навчалася у Сорбонні, тому щось таки проростало, бубнявіло раковою пухлиною глибоко в її істоті. Проте щось генетично в'їлося в мізки. Латентні віруючі, богопоклонники. Ага, при нагоді необхідно звіритися з думками Миколая. Це як миттєвість, яку буцімто пам'ятаєш, наче вчора, але, на превеликий жаль, на скрушний відчай, повернути це неможливо. Вона бажала розваг. Яма, волога яма ночі проковтнула її. Самогубці теж мають вибір, різонуло в голові синім люмінесцентним світлом, шумом пройшлося у вухах і заглухло наприкінці провалля вулиць, у подільській ямі, куди шматками спадав туман. Вони, принаймні, швидше за всіх мають вибір між реальністю і небуттям, а балачки про потойбіччя… Нічого. Як після кокаїну. Велетенська яма. І тьху. Смердить, як після чи перед місячними, або чоловічим сім'ям. Нічого немає, окрім цього нудного життя, від якого більшість хоче закрити очі. Ілона ухопила за руку Наталі зі скляними очима, кинувши через плече, байдуже, зовсім не зле, але владним тоном наказала: