Александр Ульянов - Знак Саваофа

Гоша стягнув з неї мініатюрні трусики, понюхав, жбурнув на кущі й ткнувся обличчям їй між ноги. Більше нічого не було видно: ліхтар освітлював тільки верхню половину, її обличчя, наче з цільного шматка мармуру, охоплене золотим вогнем таємниці, з тінями на вилицях та щоках від велетенських вій холодно і безпристрасно задиралося догори, і чітко окреслене підборіддя лише виказувало напругу, що струшувала тіло. Гоша знав свою роботу. Вже через мить маска безпеки сповзла з її обличчя. Уста напіввідкрилися, крапельки поту набігли на чоло, – нарешті публіка побачила яблука грудей, що виглядали з чорного бюстгальтера, як вони безпомічно тремтять, вириваючись на волю; волосся впало на обличчя, рот відкрився, червоний гостренький язичок бігав піднебінням, губами, руки ухопили за голову Гошу сіпнулися круглі коліна напівзадертих у немислимій напрузі ніг, і нарешті уста скрутились у букву о, і вона закричала, а Гоша відпав назад, фуркаючи, як кімнатний пудель. Ілона покуйовдила його ріденьку чуприну.

– І я хочу-у-у-у, – пропищала Лариса, але Миколай, обтираючи піт, дивлячись на дзвіницю, патетично проголосив:

– Ми, напевне, пропустили вечерню… Ходім… Ходім у сонмище святині!

І вони відповідно до встановленого порядку, по ранжиру, як від самого початку подорожі, шеренгою, перегукуючись, рушили до храму, що нагадував іздалеку середньовічну фортецю.

– Як тут здорово… Як все збуджує, – нарешті після кількагодинного мовчання заговорила Наташа, виваливши ліву сідницю, і вони лише зараз помітили її витончене обличчя мадонни з розмазаною помадою, що пробігла кров'яним струмком по підборіддю; великі сині очі з тугою втоми, взагалі від життя, а не від цієї вечірки, від гульби; вона стояла і вдавала збуджену, хоча, можливо, було і так. Професія вибирає людину. Хліб завжди гіркий. Миколай реготнув, зиркнув на Ілону знудженим поглядом, і в його очах ледве-ледве забігали хтиві хитрі іскри: надпив з горла, смачно сплюнув, патетично піднявши пляшку, задоволено гикнув і розпочав викладати сентенції, в яких ніхто з присутніх нічого не тямив.

– О, рай для гріховників, тут нікому немає місця, навіть сивобородому Саваофу, – лишень ми, тільки ми. Більше нікого. Ми одні в цьому світі. Ми, як новоприбулі, що прийшли в цей світ благодатної святині, де піднімається дух над плоттю, щоб возз'єднатися, виродивши потворну маску кохання. Ми заперечуєм, що Бог то є любов. Яка то може бути любов, коли він її відбирає і знищує народи та континенти. Саваоф дременув з переляку в інший всесвіт, бо там легко виправдовуватися або взагалі не мати стидоби. Йому соромно за себе, бо він не що інше, як неіснуюча субстанція.

Нарешті вони зупинилися біля церкви. Чорні, як круки, монахи чи послушники тирлувалися біля входу. Вони поглядали на жінок, на чоловіків, нарешті Ілона зважилася, підійшла і культурно напитала:

– Нам можна зайти до храму?

– До храму нікому не забороняється заходити. А лєпо спросіть у отца настоятеля. Вам на ісповєдь? Алі на службу? Тогда можно… Конєшно, можно…

– Ага, – зовсім не по-інтелігентськи пробуркотів горілкою в горлянці Миколай, надливаючи з пляшки, додав: – Може б, ви, отці, причастилися? Святої водиці, га?

Сипало бурштинове листя. Наташа підставляла обличчя під падолист. Монахи чи послушники переглянулися, позазирали на Гошу Душечку, а потім запросили його до келії. Решта зайшла до храму, але коли Душечку вже заводили до келії, Миколай сказав: «Хєра! Поїдемо з нами. А початком до храму…» – «Це так збудливо!» – говорила Наташа, ловлячи красивим ротом листя. Потім вони стихли, наче ті люди, що рахують чужі кроки: підбори човгикали, човгали, торохкотіли об брук. Затихли, і вони, наскакуючи одне на одного в темряві, зупинилися перед жовтим квадратом входу до храму. Ще не було запізно. А тому скрізь шмигали професійні жебраки, торговці сувенірами. Минав 1991 рік.

Священики пропливали в золоті вогнів свічок ожилими муміями. Густі їхні голоси сладкозвучно влітали у вуха та уми пастви, що раз по разу навіть не до ладу осіняла себе хрестами, а хто і передчасно падав навколішки. Так діти з благоговінням падають на сідниці, зажмурюють очі перед різдвяною ялинкою, наперед знаючи, з дитячою тугою, що невдовзі вона потрапить на смітник або її спалять. А як винесли дароносицю, Миколай вловив погляд Ілони, що уперто не хотів злазити з нижньої частини спини Наталі. Він розстебнув ширіньку сунув її руку туди, а вже потім шепнув: «Ми її причастимо…» – «Як?» – «Я знаю давно тут когось…» І, коли заспівали півчі, він кінчив їй у долоню. Ілона облизала все досуха. «Ти думаєш, що нам ось це обійдеться… Я знаю, що там нічого нема, але наші ставили до стінки тільки за те, що посцяли в кілометрі від пам'ятника Леніну». Від воскових свічок, від тлустих, одягнених у пурпур і золото пастирів Ілоні робилося ніяково.