Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Колись, мадам, жарив дівок прямо тут, на сповіді. Так, мадам, на амвоні. І не одну… А в будинку Леніна я сцалс-с, мадамс… І не одинежди.

– Банально, фі, як банально… – Ілона продовжувала облизувати пальці, слідкуючи то за попами, то за спиною Наталі. Щось у ній є. Таки щось існує в цьому храмі. Як шкіру по-живому обдирає: аби не було страшно, то ніколи б не зайшла. Банально, але в житті треба всього спробувати, роздушити, як слимака, щастя. Противно, коли все легко дається. Але в чужу харю не влізеш.

– Тут один з моїх гавриків ошивається, – сказав Миколай. За півроку співжиття, ні, просто життя з ним, Ілона навчилася, а то навіть і перевершила Миколая; а саме: маніпулювати людьми, заводити коханців, пиячити, трахатися, але вишукано, щоб, чого доброго, не назвали бляддю; вона, хоча і донька номенклатурного, продвинутого, крутого тата, навчилася правильно висловлюватись у належному товаристві.

Вони торували альтанками, дошки приємно порипували під черевиками. Балачка стихла.

– Ти чуєш, як збуджує тут? Саме тут… Це магія кохання, – протягнула вона загробним, навіть містичним голосом, косуючи оком на Наталю, що граційно перевалювала сідницями і йшла попереду всіх.

– Це звідки? – вставив свого Гоша.

– Звідки мені знати. Пам'ять не повертається, а якщо і приходить, то у вигляді старезної бабери, ти навіть не впізнаєш її, наче на похмілля подивився у власне відображення в калюжі унітаза, де не спрацьовує злив.

Миколай хильнув з пляшки, спробував ще щось видати:

– А жінка з розпатланим, до самих сідниць, волоссям вимила йому ноги… Я колись давно читав лекції з фізики і матеріалістики, у висліді чого мені заманулося в головці сполучити дух і плоть, пардон, у голові. Фікція. Потім я читав лекції по марксизму-ленінізму, і більшість моїх учнів ось бач, де опинилася. Комсомольці завжди влаштовуються… А там, Душечка, зовсім не твоє діло… – Позаду, лопочучи рясами, з вигостреними, але рум'янощокими обличчями, зігнувшись, як хорти, йшли монахи. Ілона з цікавістю тваринки дивилася на молоденьких, з райкомівськими личками послушників.

– А вона мені подобається, – Ілона закурила, глибоко затягнулася димом, солодко видихнула і сказала: – Нам вже час.

Авто м'яко в'їздило прямо-таки у сало ночі, підсмаженої ліхтарями. Наталі везли причастити, чи освячувати, як у них називається. Ілона відкинулася на сидіння з мертовною до зеленої втоми міною на обличчі. Вони котили у новенькому «мерседесі» разом з благоухаючим батюшкою та двома монахами. Від монахів збудливо смерділо, по-тваринячому, з домішками якихось вже звітрілих парфумів. Вона роздивлялася себе у люстерко, що висіло над головою Андрія Лямура, плюскаючись образом своїм у маленькому срібному озерці скла. Я їй таки подобаюся, знову мерехтнуло в ній про Наталі. Авто м'яко летіло. Будинки стояли, облиті яєчним жовтком, – світло з будинків, привабливе, далеке, мовби у тебе не існує такого, а ти у первісних випарах, у втомі минулого, але колись повернешся в цей іржавий, затасканий, як вульва повії, світ. Хто це зробив… Ага, крицева траса, з поодинокими іномарками. Наталі виблювала, її обітерли, заспокоїли кількома понюшками кокаїну, і вона почала розповідати історію свого життя. Ілону збудило більше риговиння на плечах та штанях батюшки. Авто захилиталося, як після землетрусу. Оказія. Кругляки площ покоїлися в калюжах жовтого, густого, мов желатин, умиротвореного світла. Вулиця лежала мертво посеред потухлих вікон кіосків, де блимали свічки, – на той час їх по-дурному називали кооперативами і з тих будок їх вітали гемороїдального кольору обличчя власників, а тут, звісно, напасть. Рекет, бандюги, одним словом, уролог їм знадобиться. Податкової тоді ще не існувало.

Можливо, і добре, подумала Наталі. Авто котило між будинками, доки його різким ударом не знесло у лівий бік. До цього вона не помічала людей. Вона і раніше їх не помічала. І потім. Вона знала, здавалося, їхню натуру і породу з народження. Вона дозволяла їм існувати в одній площині, навіть не задумуючись. Швидше за все, гадала, що такий недолік легко виправляється. Вона дивилася на них, як крізь кришталеве скло або мовби дитина у просмерділому гаддям серпентарії. І лише крізь запітніле скло. Отож трапилася оказія. Нічні птахи висіли ганчір'ям на гілках. Кокаїн у Гоші закінчився, і він все прикладався до пляшки, попискуючи тихо, як миша. Аварія його мало обходила. Його цікавили віскі й батюшка. Ілону засмоктувала нудьга: все наперед було зрозумілим.