Александр Ульянов - Знак Саваофа

Дама в сріблястому бікіні продефілювала укотре, а Миколай продовжував глаголити:

– Вам говорили про жорстокість Бога?

Гоша пропищав, ствердно кивнувши голівкою, ковзнувши поглядом по заголеній нозі Ілони; її сіпнуло від мутної хвилі бажання, але обличчя Душечки ніяк не викликало довіри, тим паче вона намагалася останнім часом відійти від Миколая хоча б на крок, трохи далі.

– Я вам теж скажу, що ви богохулите, вірніше, сказав би… – Він відпив з келиха, дістав Святе Письмо. Каламутними очима намагався щось вичитати, але облишив, кинув на столик, перевернувши кілька бокалів з коктейлями, і книга ляпнула в калюжу, що задзюрила на підлогу, під ноги дискусантам. Підійшла дівчина в срібному бікіні, Ілона не стрималася й запустила їй руку між ноги, коли вона нагнулася; дівчина початком сахнулася, знову подалася назад, притиснувши підборіддя до плеча, кліпнувши сірими величезними очиськами на Ілону.

– Ви сьогодні з нами підете… ну… – Ілона запитально глянула на Миколая, що покурював сигару, пускаючи свій бездіяльний погляд поміж столиків.

– Ми сьогодні їдемо до храму. Так, до храму…

Хто образить дитя це найменше, то ліпше б йому було прив'язати камінь чи то жорнова до шиї… і туди… Значить, утопити… – продекламував він, спостерігаючи, як рука Ілони повільно, як в анімації, як у ролику, красиво сповзає по стрункій нозі дівчини і береться за келих з фіалковим коктейлем, де плавав напіврозталий лід.

– Жорстокість Бога доводить, що його просто не існу-є-є-є, – протягнула нарешті Лариса, що весь час тримала руку на матні Душечки і вперто жмакала те, що витиснули кільканадцять років тому інші.

– Дуже вірно. Проте існує падлюча ілюзія, що таки якась капость діє нашими мізками, влазить у наші бажання і сни, рухає оті хмари, оці красиві ноги, вибризкує сім'я з дітородних органів, а водночас нам це забороняє, – випалив, майже задихаючись, Миколай; оркестр якраз виливав пекучу лаву мексиканської музики, пари, що стояли передом, вивішуючи свої обличчя, як табло, повернулися задами, в проміжність яких повлазили труси, а на спинах розповзалися контури поту з білим кордоном солі. Офіціантка вже збиралася йти, коли перехопила погляд Миколая, зупинилася, уважно скинувши команду поглядом. Гоша завовтузився в кріслі, чмихнув, завищавши:

– Гери хочу… Хочу героїнчика… Одну, всього лише одну, всього лише одну, – протягнув останні слова нарозспів.

Ілона сповзла повільно на коліна, шаснула під столиком, відпихаючи однією рукою ноги, іншу виставляючи, як у пошуці чогось, подібно сліпій, нарешті ухопила за матню Гошу стискаючи та розтискаючи кулачок, доки він не писнув, трохи навіть сповз на подушечках, і коли його статевий орган виріс до пристойного розміру, з великою жадобою запхнула собі в рота. Гоша попискував, винувато поглядаючи на навколишніх, потім утупив професійно погляд догори, дриґнув ніжками, пролепетавши:

– Довга у нас дорога вийде до храму…

– Ц-с-с-с, – сказали всі.

Надворі ворожило бабине літо, стояла ультрамаринова ніч, розвішуючи в ліхтарних пародіях на світло кетяги мушви, дрібної і кусючої; авто котилося повільно, щоб якраз встигнути до вечерні. Ілона пестила голову Гоші, що дитиною муркав у неї на колінах, але скоріш за все уявляла, як рівчаком спини дівчини у сріблястому бікіні збігає піт. Лариса заціпеніло зирила поверх голів.

– Тоді чому він жорстокий? Бог чому такий несправедливий? – видихнула вона воднораз, звертаючись більше до чогось невидимого, аніж до всезнаючого Миколая.

– Те, чого не існує, як і вічне кохання, завжди жорстоке. Як ото зараз Гоша та Ілона відшукали свого Бога. Бог – це батько, тому він ніколи не причинить зла… А то є зло, забирати у людини задоволення, тобто те, для чого вона все життя існує… – Миколай запалив сигару. – Але таїнство возвеличує людину, надає їй більше сміливості, аніж вона має від природи. Я не сперечався, існують якісь духи, але вони не в силі рухати континенти, міста, народи… Для чого людям такий Бог, що, знаючи про своє розп'яття, буде обрікати на загибель тисячі невинних завошивлених баранів… Це зовсім ні до чого.

По цих словах авто підкотило до Лаври, м'яко гойднувшись, гальмонуло, і Андрюха Лямур закурив цигарку, сподіваючись, що нарешті цей гармидер утихне. Миколай вийшов перший, його широко розкидане волосся нагадувало гриву або волосся біблійного пророка; він елегантно вивів під руку офіціантку в срібному бікіні. Вони одне за одним вискакували з авто, горлаючи та матюкаючись на всю вулицю, прикладаючись до велетенської пляшки віскі – тоді рідкісного пійла. Тримаючи за руку Гошу, як дитину, йшла Ілона, а Лариса дріботіла назирці, як заблудла чи пристала не до своєї сім'ї такса. Вони пройшли облузану браму з вивітрілим розписом, печальними та однаковими ликами православних святих. Гоша тричі поклав хреста, шморгонув ніздрею кокаїну, простягнув слоїчка Ілоні, але та потягла його в темінь, на лавку, а гурт поповз за ними, вже притихлий, наче вгодований мармеладом рій мух в очікуванні, коли перестануть працювати хазяйські мухобійки. Ілона підняла червону сукню і розставила ноги.