Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Благослови, батюшка.

– В любові немає гріха.

– Я в цю ахінею не вірю, Родиславчику!

Вона неспроможна була вірити, але звіриний інстинкт самки щось надокучливо нашіптував на вухо, і вона, як потопельник за соломинку, хапалася і вірила тому голосу; Ілона інстинктивно шукала опертя в чому тільки завгодно, де заманеться: в розпустах, оргіях, грошах, першому коханці. Дитячий романтизм любові надто швидко вивітрився. Але потрібність віри, без пошуку, терзала її. Надто Ілона любила себе чи інших, хоча слово для них це було порожнє: вона цілувала на балконі голу Наталі, але це нічого не давало, навіть не збуджувало. Але вона була далека від того суспільства, мов за непробивним матовим тюремним склом, і ще не йняла віри: людині всього в житті замало. Ніхто не привчив її до терпіння, праці, все легко давалося. Що не скажи – гроші, як би їх не кляли, давали свободу, принаймні тут, у цьому містечку, де будинки зависали в ультрамариновому вечорі. Досту дешеві новорічні іграшки на ялинках. А потім вона пам'ятатиме хмаролом з проваленого неба, і вона вибіжить під осінній дощ, піднімаючи догори руки, наче до поганського божества, подібно неофіту, що несподівано прийняв віру, мов ту якісну ковбасу за низькою ціною в крутому супермаркеті. Проте і ця короткочасна відрада кинула її в яму депресії, і мокра від дощу, з понуреною головою, вона поплентала до авто. Зараз вона знала, що робити, забуваючи, що все закінчується надто швидко. Життя коротке, говорив батько, але не втемяшив у голову, що є безліч світів, і те, що людина сама не відає, для чого тягне цю життєву юдоль. Але він і сам того не знав.

А Ілона відчувала – щось негаразд. Водій таксі намагався завести розмову. Пустота відчуттів наповнювала її до краю, це навіть її збуджувало. Вона підфарбувала губи, клацнула запальничкою: уста ще тримали запахи Наталі. І авто помчало на бісер вогнів. Знову нескінченна безперспективна дорога, в'їдалося в її мозок. Потім вона пам'ятатиме, що таксі котило в бік Липок: десь позаду чулися дзвони Лаври. Листя розсипалося із дзвоном сусального золота. Хрустіло під колесами. Вони котили до Нонки. Нонка, з мундштуком а-ля Гіппіус, в яскравому манатті, незалежна серед напіврозвалених, але антикварних меблів, воссідала на кріслі, і ранок висвітлював Нончине видовжене обличчя колі. І присутнім говорила, розтягуючи слова, нарозспів: «Дарагуууша», – що означало – права вона, а то решта неграмотна балаканина і розмова далі недоречна. Як і належить сексуально незадоволеній феміністці, вона одягала все червоне, тільки білі чобітки, але теж з рожевими підборами. Вона говорила: «Я донька кочегарів, але в мені нуртує шляхетна кров…» Ніхто не сперечався. Здебільше якось невизначено всі хитали головами, мовчали, а вона, розвернувшись спиною, через плече говорила: «Так, дорогуші… Приходить кожному свій час».

А Ілона гнала таксі занедбаною трасою, порепаною трасою, чавлячи равликів; спочатку вона прямувала навмання, але вже у сум'ятті думок зрозуміла, що таки мчить до Нонки, яку бачила раз у житті: вона відчула спорідненість душ чи просто бажання розважитися, ну, хоча б на кілька днів, але її щось марудило, викручувало нутрощі від передчуття нової авантюри. Але у цей час її не покидало сум'яття. Тож на сірій трасі, окутаній фіолетовим серпанком, спалахнуло кварцевою кулею: «Бог». Таксі різко гальмонуло, і вона ні з того ні з сього зайшлася істеричним сміхом. Таксист ошелешено дивився на пещену кралю зі злиплими косами, яшмовими очима. Ілона нарешті перестала сміятися, тільки сказала:

– Хочеш, дам? Тільки швидше їдь і не валяй дурня…

– Вимітайся геть. Ти якого хріна на гальма натиснула?

– Придурок… Вези, а то пошкодуєш.

– А у тебе, часом, не СНІД?

– Поїхали, – прошепотіла вона і зараз пожалкувала, що немає поруч Лямура: здається, що ось зараз падають літаки, від неї тхне його спермою, а вітер розносить свинячий сморід. Але дорога виявилася тяжкою. Водій крив матом, не зважаючи на мажорну супутницю, – авто зупинялося через кожних півгодини, а траса за містом, що виводила на дачі, порожня, й Ілона пожалкувала за власним авто, за Лямуром, хотіла, щоб той всадив цьому виблядку кулю в лоба.

А з Нонкою склалося все гаразд. Вона була панянкою чи пані ексцентричною, модною, – починаючи від шмаття і закінчуючи всілякими новітніми зсувами – від сексу до релігії. Мрія спокусити благочестивого священика чи монаха доводила Нонку до релігійного екстазу. А коли пристрасть проходила, то вона геть забувала про Бога, наче дешевий фільм про Бетмена; її витончена естетична натура іноді дозволяла дійти до храму, поставити свічку, любуючись золотим тремтливим вогником. Це була не інакше, як мода, перемішана з лайном снобізму. Це був такий час, коли розпалювалися думки про те, що Бог людині чимось зобов'язаний, а не вона Господу. У Бога не шукали любові, а більше користі. Бувало, навіть вступали з ним у суперечку, щоправда, у божевільні. Нонка бовталася у своєму яскравому ганчір'ї феміністки десь посередині. Вона хвацько перекручувала релігійні вислови, щоб блиснути ерудицією або затягнути когось у ліжко. Але переважно це була сороча тріскотня, супроводжена екзальтованими рухами. Цього разу це трапилося з Ілоною. В ліжку пишногруда, з різкими порухами, але тепліша і податливіша, вона сідала, підмостивши п'яти під сідниці, прогнувши спину, і груди розпливалися у гарні округлі чаші, говорила: