Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Якщо Бог існує, то він зробив єдине правильне рішення з усіх своїх діянь: створив мне… – і по-дитячому закліпала очицями.

– Ха-ха… А тоді звідки взялася решта… Решту створила ти, – Ілона тицьнула пальцем у бік Нонки.

– А і правда… Авжеж, правда. А ти задумувалася: чому Бог, а не Богиня? – зачаровано якось промовила Нонка, нахилилася і гострим кінчиком язика лизнула сосок Ілони.

– Це треба запитати у Лаврентія, – Ілона голосно, на всю кімнату, розсміялася.

– Хто такий?

– Та є один божевільний бомж, що мешкає у будівельному вагончику. Колишній ігумен, монах чи піп, я мало у цьому розбираюся.

– Н-у-у… Так цей усе знає. Треба буде дійсно запитати… в яку дірку він застромляє…

Ілона, граційно крутячи тугенькими сідничками, гола подалася до ванної кімнати.

– Бажаєш разом…

– Ні, я втомилася…

– Тоді зроби мені лігрет… Може, розігрієшся…

Нонка висунула свого гостренького язичка, рожевого, з ліловим відливом, крутнула його у роті, роздула щоку, провела піднебінням, знову висунула. Ілона розвернулася до неї спиною, стала раком, широко розставивши ноги.

– Може, дарагуша, у тебе це любов.

– Лаврентій казав, що надто мала… Чи щось подібне… Чи немає взагалі…

– Фу, яке блюзнірство… У нас є щось ліпше, ніж у них.

І вони подалися до джакузі.

А Миколая вперше у житті вразив недуг, велика сверблячка. Його мало обходила вже й Ілона, хлопчики, монахи, безпритульні малолітні бомжі, що підробляли на вокзалах майже за безцінь; він тинявся підземними переходами з патлатими хіпі-дівчатками, але одного ранку він прокинувся і побачив за вікном готелю в маленькому провінційному містечку безмежний білий простір снігу. Він почув пустку душі, порожнечу років, але це все додало віри, – йому все остогидло. Годинами Миколай пролежував на дивані і чомусь думав про далекий серпневий полудень, залитий світлом, так, що все навколо видавалося присипане снігом. Тоді спокуси проповзають мимо, повільно, як слизьке чорне гаддя.

І вона знову зловила себе на тому, що дивиться на постать Лямура, зачаровано, досту, як змія перед весною чарується своєю жертвою. Світле обличчя його, світле, як розправив крила, закриваючи шляхи поневірянь. Сліпа для чужого печаль його, і у неї сіре лице; сліпа печаль його, як у поганського бога, з оксамитовими очима і мертвим поглядом чорних боліт. Сліпа, бо нічого він не знає. Тільки стрілами вулиць летить погляд його… А день сліпий ще і стиглий ранок біло сміється. Й Ілона легенько поцілувала в губи Наталі, навіть не відчуваючи прілого запаху блювотини, її колисав золотий спокій безкінечності життя.

Затим, у помережаних сутінках спливаючого дня, розтуливши уста, що оголювали ніжні перлини її зубів, вона із зачаруванням дивилася на оголені тіла монахів, які стискали один одного в обіймах, хропли, мирно потрушуючи бородами, пускаючи сивушних драконів, і вона, дивуючись чомусь такому, чому вона віддавалася з відчуттям власної повноцінності, зовсім без нудьги, з глупою дитячою перевагою над цим блискучим світом заборон, якими вона балувалася, ні, над якими навіть мала владу, але зараз, у вологому до тупості передвісті ранку, що губився у бурштинових калюжах, які нерівним склом, роздутим вітрами, переверталися в очах, тріщали на сонці, – рушила між голих чоловічих тіл до ванної, але застала там батюшку і Душечку, які намагалися підняти разом зів'ялого прутня отця, а зв'язана в позі розіпнутої Наталі ледь-ледь сучила ногами. Ілона не пам'ятала того вечора. Вона швидко викинула його за ранковою чашкою кави і сигаретою. Наталі мало приваблювала її. А ще більше, коли вона застала Душечку і батюшку біля неї, хоча вона знала, як батюшку оприходував натхнений вірою карлик. Як одного монаха за надто непристойне ігнорування компанії та посвяти Наталі Миколай і батюшка надушили і зґвалтували, запхавши йому в рота листки зі Святого Письма, горлаючи і регочучи: «Дуже ти вже віруючий…» І танці, із запітнілими тілами, оголеною спиною Наталі, що граційно вела танок посеред чоловіків, які гарцювали ратицями, скидали одяг, пускалися кола, а Миколай говорив, взібравшись на стола, ухопивши монаший з прищавим писком член фіолетового кольору обома руками, а монах кінчав тугим струменем сперми на фужери, килим і, звісно, на обличчя.

– Бог – це любов! Бог – це любов! Бог – це любов!

І всі кричали, пили, бігали біля роздягненої Наталі, яку монахи розтягнули на столі, повторюючи ритмічно, голосно, так, що голоси зривалися на хрипіння: