Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Харашо, – сказав Борис.

І ескорт рушив далі по вкатаній, але вже підталій трасі; авто Бориса, масивне і броньоване, пропливло повз чепурний, збуджений до лінивого люд, що, загрузаючи у снігу по коліна, кидався сніжками, реготав, ляскав у долоні, – за звичкою він промацав поглядом кількох жінок, задоволено піднявши руді, майже жіночі брови, щось пробурмотів, а потім сказав водієві швидше їхати, нехай решта доганяє. Його тішило мерзенне, а водночас до дитячого радісне відчуття, коли його сірий падлючий погляд зупинявся на горбу юрби, одягненої досить строкато, модно, але однаково; він легенько присвиснув, дивлячись, як на нього стрімко насувається білими іклами, з порваним ошматтям хмар над дахами передмістя. Він нервово сунув довгу сигарету до рота, припалив кінчик, глибоко затягнувся. Сказав:

– А вона нічо… Нічо… Виросла-то як… Ух шалава. – Очі у нього засмикнулися тонкою рожевою шкірою, майже без вій; насправді вії були білими, пухнастими, як у дитини, і коли він закривав очі, то обличчя нагадувало лице розсердженої дитини, тільки от круте підборіддя все псувало.

– Холодно, – відповів водій і додав газу.

Авто викотило на майже циркове коло забетонованої автостради, змішуючись за кілька хвилин з потоком миршавих проти машини Бориса автомобілів; він тільки презирливо скривив губи, наче прораб на купу вовтузливих робітників, які металися в хаосі гарячкової роботи і ніяк його не помічали. Далі червона стіна потягнулася до самого озера, причавивши своєю холодною тінню, в якій біг його автомобіль, – чорна лапа, слизька, оманлива, глиняно видавлювала на обличчях водія і Бориса тіні. А потім несподівано вітер, холодний, з озера, засвистів у радіаторі, захитав, відпружинюючи антени; білі кулі сонць наповзли, ударилися об скло, розсипалися, засліпили очі.

– Що за блядство, – тільки й вимовив Борис, відчуваючи, як грудну мембрану боляче стиснуло, він почав задихатися. І повторив:

– Що за блядство… – Губи витягнулися, зробилися вузькими, а підборіддя ще більше загострилося. Борис закрив очі, йому хотілося не відкривати їх до самого багацького гетто: він якось навіть зле, рвучко наказав водієві зупинитися. Він зрозумів, але не відразу, що починає задихатися; хвиля за хвилею накочували на нього яскраві галюцинації навколишнього.

Пучки похолонули, затерпли, а серце – він навіть побачив його – провалилося в область шлунка, потім метнулося до горлянки, і він нехотя подумав, що випив з батюшкою не так вже й багато; але світ продовжував розсипати перед його зором невибагливі люмінесценції, що рвали кишки.

– Що за блядство… – прозвучав його голос у білій тиші над червоним верболозом: лагуна срібною косою заходила, підрізала освітлений берег, обліплений віллами, дачами; його зір зі здивуванням вловив сіру від древньої пилюки стіну старого млина, – з рота покотилася слина, спочатку без смаку, потім все отруйніша, густа, як меляса. Він проблювався, косячи оком на водія, що виконував водночас і функцію охоронця, і зараз стояв з тупою харею, закинувши полу малинового піджака, поклавши руку на кобуру пістолета. Борис випорожнив шлунок, набрав у жмені снігу і протер обличчя. Водій тупо стримів на місці, поглядаючи на його розплилу фізіономію, щось подібне до роздратування летіло в його смолянистих очах.

– Поїхали…

Але підвалив ескорт і до десятка одягнених людей висипало на дамбу.

– Красота!!!

– Женева!

– Д-а-а-а!

Натовп почав гикати, підстрибувати, хтось побіг у червоний верболіз справляти нужду, а хтось щось інше; і це розвеселило Бориса.

– Поїхали. Ми вже вдома. – І від цього останнього слова Борисові замлоїло. І він зовсім ясно, віддаючи належне тверезому розуму, своїй інтуїції, зовсім так, як він прокручував надто складні оборудки, подумав про Ілону.

– Нехай тільки приїдемо… Нехай. Ха-ха… Ну й давно я… Ха-ха-ха. – І натовп, повзаючи дамбою, заревів своє ха-ха-ха; спочатку сміх булькотів не щиро, а потім велетенським, невидимим маховиком набирав оберти, колишучи тишу, сам простір над головами, над снігом, над степом. І тут з'явився Лаврентій. Він ішов, здавалося, їм назустріч, а вітер колошматив його рубище.

– Хо-хо-хо, – крикнув хтось. – До нас мандрує пророк Ілія! А де ти свого Христа загубив?… Борька, що тут у тебе за зоопарк?! Блін, що тут у тебе твориться. Єрусалим, шо лі?!

Жінки, фарбовані, розплилі, з осклілими похітливими зіницями, які тремтіли, мов краплі сечі, готові зірнути, впасти на землю, засміялися, відкидаючись назад, а чоловіки підтримували їх, підставляли руки під сутулі спини; молодші реготали на всю горлянку, передаючи по шерензі цигарки, відкорковані пляшки з шампанським; зманіжені долоньки потайки стискали одвислі цицьки, шурхали під спідниці. Яскраво і біло горіло сонце над лагуною і чорно лежав верболіз. Борису захотілося пошвидше звідси поїхати, але щось народилося в глибині, там, куди тільки-но пірнуло його серце, і говорило в колихкій драглистій темряві, що вже пізно, що треба обов'язково лишитися.