Александр Ульянов - Знак Саваофа

– У цієї баби таки дійсно пацанячий розум, – сказав він, прикриваючи свої водянисті бульки сіро-рожевими повіками; батько лише від задоволення потер долоні, підійшов рвучко до доньки, обійняв за плечі і щось дуже швидко заговорив. Борис дивився на цю пару, напевне, невільно порівнюючи обох, але нічого спільного не знаходив; часто він навіть впадав у задуму, коли бачив її у шотландському картатому костюмі, з беретом на стриженій по-хлоп'ячому голові: вона сидить на стільці, закинувши ногу на ногу, поклавши поперед себе креслення, але погляд її завмирав не на тих кресленнях, не на дужих спинах мужиків, що ламали перегородки, а ковзав десь під стелею; він також помічав, як змінився її погляд, зробився глибоким, печальним, як у жінок з давніх картин, що йому таки доводилося бачити ще за старих часів у всіляких закордонних відрядженнях: пару ґудзиків розстебнуто, видно красиву лінію грудей; вишневі, ледь підфарбовані губи, рот трохи завеликий, соковитий, з перлами зубів. У такі години вона сама себе відчувала надміру захопленою, але щодо щастя, запитай її про таке, вона б тільки щиро звела догори чорні брови. Головне, зараз вона відчувала свою жіночу силу, її тішило, що Борис кожного разу після відвідин будівництва кидався до своєї спортивної машини кольору чері і мчав у місто, щоб заглушити дику тугу, що рвала його на шматки. Нора для нього не була чимось особливим, що вирізняло її з тисяч самок, які готові розставляти ноги від одного поруху його голови, пальця чи необережно сказаного слова. Він напивався, бурмочучи про себе: «Така б могла зробити щасливим кого хош…» Він вертів головою, як здивований бугай, котрого хвицає корова, не пускаючи до злучки. Впившись, він говорив собі, що старіє, кидав авто на стоянці і йшов кілька кварталів пішки. Переднічні шовковисті тіні беззвучно виповзали з-під його ніг, тріщало гілля, шурхотіло листя. І в такі хвилини з ясним чоловічим розсудом він говорив, що йому таки в житті здорово поталанило, що зустрів таку жінку, був у неї першим мужчиною і таке інше. В один з таких походів його здорово віддубасила шпана, пограбувала. І став думати, що ця жінка приносить гейби не лише радість, але і лихо. Так реальність поволі, накочуючи нові події, стала повертатися до нього.

Будівництво доходило кінця: сміття, бетонну крихту, пилюгу прибрали. Ілона ставила стільця і подовгу просиджувала в одній з кімнат, з широкими вікнами на озера, закривши втомлено очі. Вона курила, пила легеньке вино, але ніхто упродовж двох тижнів її не турбував. Напевне, вона теж уперше зіткнулась у житті з реальністю, але особливого чину: вперше вона таки досягла своєї мети власними силами. І це наводнювало її п'яною радістю. Більше нічого не хотілося, окрім як сидіти на стільці, вдихаючи запах фарби, штукатурки, дим дорогих сигарет. Так, за два-три тижні вона не поспішаючи облаштувала всі кімнати, наче робила це все своє життя: батьків кабінет, спальні, два бари, міні-кінотеатр, басейн, де Борис, не зважаючи на її протести, посадив бананову пальму, пустив строкатих колібрі та папуг, які скоро стали жертвами котів, що у великій кількості, всіляких мастей і порід, вешталися домом. Пройшов, сплив повільно в голубій замріяності місяць, але гостей в домі не передбачалося, бо Ілона запротестувала, якось чудно, водночас зачудовано упиваючись тишею, що покривала спогади, ховала нинішнє. Ні, вона не втомилася, а просто продовжувала ту ж саму гру, що наміцно перепліталася з минулим, і якимось невідомим чуттям, далеким, як глухі удари, тектонічні поштовхи, це наганяло її неждано серед світлого чистого дня, заставляючи її груди підніматися трохи вище, а до щік приливало фарбу; і вона, швидше потайки, очікувала того дня, коли минуле повернеться до неї, але в інших іпостасях. Це збуджувало її, як колись заставляв терпнути тіло в екстазі страх або сама згадка про смерть; вона розуміла всю глупоту і безпомічність того минулого, а не іншого, того, котре буцімто тримали її руки, її думки, її полишені форм і видінь фантазії. Але вона, як і кожна людина, зіткнулася з проблемою часу, що невтомно котився цими степами, над озерами, разом з хмарами, сірою водою. Ілона, напевне, більше за всіх, шкодувала за тією пустинністю Соснівки, ще за її часу заселеної людом з усталеними звичками; степ, вітер, озера – це наповнювало її, наче після статевого акту, радістю перемоги, відкриваючи недоступні перспективи майбутнього. Тоді це були майстрові, що заробляли на життя ремонтом, муляри, слюсарі, діди котрих заселили цей простір ще до подій Жовтневої революції, відставні генерал-майори, яких тяжко назвати генералами, а так, ні те ні се. Більше в її голівку нічого не поміщалося, але в її бездонній нетривкій пам'яті лишилися шматки обірваних спогадів: дерев'яний столик, бурштиновий чай у гранованих стаканах, пара груш, яблук. Так біля кожного двору. І дим, терпкий дим від спаленого листя або від плит, що розтоплювали спочатку дровами, а потім курним вугіллям. Від останнього вона весело щулила свої яшмові, трохи розкосі, підняті по-котячому очі: час пролягав для неї зараз світлим проваллям. Вона бачила це, як бачила нудні пейзажі на Мальдівських островах. Нічого не вселяло в її істоту суму відірваності від чогось, до чого б вона повинна належати: ані їхньої мови, ані їхніх звичок, котрих навряд чи трималися останні, вона не знала. Як і ті, що прийшли від чорнобильських лісів: коротенькі, кривоногі, з короткими поглядами конокрадів. Так вона зіткнулася з сучасним, але вже була дорослою, щоб її захопив подібний альтруїзм. Вона знала ціну людям, так принаймні гадала. Ха-а-а-а-ро-о-ш-а-а така дєвочка…