Александр Ульянов - Знак Саваофа

Він дивився, як вона, дрижачи всім оголеним тілом, підійшла до столика, витягнула кілька зелених купюр, легко, вже зовсім по-жіночому підійшла до Вучєтіча, піднялася на пальчиках, поцілувала у щоку.

– Перший раз у цьому домі повинен бути чоловік! Не ображайся, Вуля. Будь пусьою. Невже тобі не було приємно?

– Я вже забув, як це робиться з жінкою. Я боюсь, що ти мене знову навернеш у гетеросексуали, – пропищав він блазенським голоском. – Адью! До зустрічі. І тримай дистанцію, пам'ятай.

Ілона вже стояла до нього упівоберта, пограючи нервово ногами, повернувши голову, уткнувши в плече чітке ніжне підборіддя; погляд ковзав повз Вучєтіча, поверх його бритої наголо голови і випромінював водянисту радість короткої перемоги. Вдома Вучєтічу було про що подумати, бо зараз його спиною під шкірою запульсували тисячі, мільярди нервових комах, які розбігалися тілом.

– Ну, пока-пока…

– Пока, Вуля, – голос звучав рівно, без надриву. Як і має бути між діловими партнерами. – Шкода, що я отримала задоволення тільки наполовину.

– Хо? У мене попа мокра, – спробував він блазнювати знову, але осікся.

– Чому ти мені дозволив це?

– Не знаю… Міг би збрехати, що знаю, але це щось інше, ніж страх втратити впливового друга, багатого друга. Якась сила. У тебе дійсно є сила скручувати людям мізки, Іл. Бережись.

Ілона тільки підняла голову, усміхнулась якось у себе і розвернулася спиною, піднявши догори праву руку з розчепіреними пальцями, – Вучєтіч неочікувано для себе ковтнув слину, проводжаючи її м'який округлий зад. А вона йшла і думала, що могла б пожити з Вучєтічем, що вона задовольнила б його, ну нехай би причепила вібратор, а Вуля б не розгубився. І несподівано засміялася з дурної думки, вражено розуміючи, що так думають, так мріють недалекі люди, – слова «самотність», «нудьга» і «відчай» не присутні в її словнику, а значить, її свідомість лишалася чистою, як перший сніг. Вона пройшла три кімнати, піднялася на другий поверх, то заглиблюючись, то пропадаючи у нічних тінях; нарешті зупинилась у своїй кімнаті з одним широким ліжком, настільною лампою, білим мармуровим столиком і білим, фарбованим під пластик паркетом; Ілона дістала зі столика баночку з «Ксанаксом», витрусила три рожеві пігулки, хутко проковтнула їх, сіла на стільці, широко, по-хлопчачому розставивши ноги, бавлячись пультом, що піднімав та опускав жалюзі на вікнах: темна ніч густо і невидимо пливла у широких вікнах; ніч розкручувалася темним махровим рушником, темно-синім, привабливим, ніжним, як замша. Ілона позіхнула, потягнулася, заклавши руки за голову, тріпонувши досконалої форми грудьми. Все чудово, життя набирало нових обертів, значить – усім спокійного сну.

Сонце пливло під тонкою плівкою сфер, розкидаючи під ноги людям золоту сітку, – наступним днем Ілона бачила Єву, що у спортивного крою синьому джинсовому костюмі, потопаючи у жовтій мелясі світла, легко ступала між риштувань, задерикувато закидаючи своє обличчя з натягнутою молочною шкірою, блискаючи білими зубами до робітників, які відразу кинулися виконувати всі її накази. Накази були недолугими – так вирішила Ілона, але не заважала; вона сиділа, відчуваючи себе старою дівою, на тому ж плетеному китайському стільці, пила помаранчевий густий з м'якоттю сік, направивши свій далекий погляд поверх голів, поверх кольорової мозаїки. За годину об'явився Борис. Він ішов трохи перевальцем, важким кроком, але досить швидко і впевнено, як то роблять багаті люди або наймані вбивці. Він прикривав долонею очі від неймовірно сліпучого сонця. Обличчя його лишалося в тіні, але Ілона досвідчено вловила на його виді брезклу втому і, не знати чому, пораділа.

– Правда, Борю, дуже багато світла… Е-е-е, – вона закурила коротку міцну цигарку, припідняла окуляри. – Е– е-е, – знову протягла, а потім додала, хруснувши кістяшками пальців, трусонула, наче струшуючи воду: – Е-е-е, треба новий дизайн. Неймовірно сліпить.

Борис насторожився, став навпроти Ілони, обітер хустинкою чоло, засунув її до кишені; він продовжував отак стояти, мовби нічого йому відповісти, нарешті таки спромігся, видавив:

– Я б краще прибрав вітражі… Так… Так… І вікна… Це вікно… Ось так, щоб світло йшло згори… Ну, юзом… І звукоізоляція не найкраща… Ось так…

Єва слухала звіддалік, засунувши руки до кишень комбінезона. Ілоні видалося, що хтось розсипав перець у її горлечку. Поквапом вона випила сік, рвучко встала, зовсім по-жіночому, але з хазяйською впевненістю.