Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Перестань, а то дам по писку… Я дійсно боюсь. Мене мучать сни…

– Менше пий. Менше нюхай кокаїн, якщо це тобі не на користь. Вигадай що-небудь. Трахни нову бабу… Ну, хоча б цю Єву…

– Хе-х-хе, Єву… Надто міцна пташка ця Єва… Мені досить тебе…

Нарешті вона здогадалася, засіпавшись у німому, беззвучному сміхові.

– Так, по-твоєму, я винна у тому, що ти ловиш, як першокурсник паскудного ліцею, що нанюхався ацетону, кольорові глюки… Бідолаха ти мій. Аби знала, то я б тобі зроду не дала. Аби знаття, то я б взагалі втекла з цієї клятої сімейки… На панель… На вокзал… Куди завгодно… Що тобі дасть той Бог? Га? Потрахатися? Понюхати кокаїну? Грошей? Все це тобі давала моя блядська сімейка, обтяжена моралізаторством убивць. Піди краще до таточка мого. Він колись вчився на попа. Хай сповідає. Або ні, ні, ні! Ліпше до того обірванця Лаврентія, якого ніяк не може здихатися Соснівка. Піди. Може, він тебе у жопу трахне. Чи тобі захотілося мене, щоб я тебе висповідала між ногами? Ну…

Вона задерла халат, лягла на спину, розставила ноги.

– Давай… Чи ти став романтиком? Га?! Чого не йдеш? Чи вже сповідався у цієї новенької сучки?

Борис недбало розстебнув ширіньку, спустив до колін штани, але член ганчіркою висів між синіх яєчок.

– Одягни штани, недоумку. Ти вже ні на що не здатен. Може, ти і гроші розучився рахувати? А зараз шуруй звідси. Іди, у мене паскудний настрій, щоб задовольняти імпотентів.

Найдивніше те, що цей прихід Бориса навіть захопив її, додав упевненості, і вона поволі, сама того не помічаючи, почала відновлювати свої старі звички, перетелефонувала знайомим. Цілий день дзвонила, сидячи у ліжку, серед гори глянсованих часописів для геїв та лесбіянок, модних каталогів, в диму десятків трьох недопалків; вона відновлювала свої вправи з музики, уперто тарабанячи неслухняними пальцями по клавіатурі, геть занедбавши свою зовнішність, тижнями не виходячи на вулицю, на люди, в хол, де хазяйнувала Єва, яка зараз зробилася для неї не вартіснішою за ілюстрації, які жужмом лежали під її ногами. Волосся її відросло, стриміло, як у справжнього хлопчиська, а рухи зробилися різкими. До неї натовпом посунули якісь нафарбовані типи, дебелі молодиці з одвислими грудьми або без цицьок взагалі; транссексуали всіляких мастей, а також діячі мистецтв, з довгими патлами, заслужені й ні, зовсім молоді й старі. Але це був уже інший світ, розуміла вона, нерухомо споглядаючи за тим, як копошиться люд, за імітацією свого, здавалося б, забутого світу; вона ніколи не вірила мистецтву, бо воно не приносить задоволення, а лише сіє сум'яття; так одного разу вирішила вона, спостерігаючи тоскний соснівський пейзаж за вікном. Служка виніс останнього п'яницю, а вона продовжувала сидіти перед широким екраном, у строгому чоловічому вбранні, але незаймана, як у перші дні юності, коли плоть пече, а час зовсім не настав. Вона смутно здогадувалася, що цей місяць, проведений серед її знайомих, серед оргій, але без її участі, цей час вона наче намагалася щось підтвердити, те, якраз головне, чого її вихолощена вихованням істота потребувала так, як напитися води. І думка про Єву прийшла сама собою. Вона знову з тиждень не виходила, а мастурбувала на Єву в ліжку закутана у глуху тишу що віяла від сірого одноманітного пейзажу за вікном. І тоді вона таки зійшла вниз, ще не відаючи та не гадаючи, як воно обернеться.

І вона побачила Єву, яка гасала у мідних потоках сонця, з розпущеним волоссям, у чоловічій сорочці з розстебнутими верхніми ґудзиками; під тканиною тремтіли від порухів молоді груди, готові вистрибнути, показати красиві соски, що пробивалися чітким малюнком. Крапельки поту чи води намистом блищали у білосніжній впадині, рожеві уста відкриті й весь час усміхнені. Рухи різкі, по-дитячому впевнені. Ілона зупинилася, вражена. Насолода захопила її, скула, пов'язала по руках. Тільки через кілька хвилин, тягучих, немислимо довгих, дивлячись на відкриті важкі дубові двері, де бабине літо тягло срібними пацьорками павутину, вона таки зрушила з місця і підійшла до Єви. Ілона торкнулася її плеча і про щось заговорила. І далі пішли дні, коли вона говорила, навіть не добираючи слів, не пам'ятаючи їх, але весь час знаходячись біля Єви, захоплена її голосом, її тугим тілом, налитим молодістю. Пізно вночі вона поверталася до кімнати, втративши спокій, сиділа і слухала якусь східну приторну мелодію, а у вухах її розсипалися тисячі звуків, котрі нагадували розбиті у високому небі літаки, писк степових птахів; звукові галюцинації змінювалися галюцинаціями запахів: полину, гару, крові, сперми. Але попри все Ілона відчувала себе до збудження щасливою. Вона навіть перестала вживати транквілізатори, мастурбувати. Іноді напивалася. Єва виникала у неї перед очима як дійсність, але туманно, далеко, Ілона іноді розуміла, яка оманлива ця дійсність; ця дійсність нагадувала музику, що співали десь на хорах у церкві, – від останнього у неї тільки йшов мороз по шкірі. Вона ще не вирішила, що це за почуття, але від слова «любов» її відділяло кілька кроків. Чим більше вона бажала Єву, тим злішим і непривабливішим видавався їй світ, що мирно, ледаче протікав за вікном, у кімнатах цього будинку. Одного дня вона наважилася і написала коротеньку, але змістовну записку Єві. Наступним днем вона помітила, що Єва не дивиться в її бік, намагається відвести погляд. Рухи у дівчини стали плавнішими, одяг крикливо-викличним, але не так, щоб приваблювати чи затягнути, а так, як одягаються школярки-старшокласниці на порозі невідомого сексуального життя. Тоді-то вона, Ілона, і впевнилася, що розрахунок був почасти вірним, але навряд чи обдуманим і далекоглядним. З жахом вона відчувала, що емоції пульсують у її крові, цугонять жилами, шалено качають кров. Світ поволі почав для неї вихолоняти, набирати чітких обрисів, – її знову нестерпно тягло на вулицю. Вона закинула бізнес, вправи у дизайні, тобто полишила Єву саму на себе і на її вчинки. Авто її котило на скаженій швидкості дамбою, плутало у вузлах вуличок, новобудов. Уже відкочувала, вилинювала, вгасала, глухла звуками рання осінь, наостанок облизнувши бабиним літом апатичний люд. Якраз того дня Льопа починав проповідувати.