Александр Ульянов - Знак Саваофа

– А як же бути з усім тим, що діється: одні живуть так, інші так…

– Не марнуй час. У кожного своє. У кожного свій шлях, і життя чуже не прожити, хоча так, як живуть люди, вони мало вирізняються один від одного. У кожного свій шкурний інтерес. На те вона й людина.

– Так мені що, в попи податися?

– Отож я тобі від самого початку сказав, що наша розмова з тобою – це переливання з пустого в порожнє. Людині дано розум і безсмертну душу, і вона повинна сама давати всьому цьому раду. Одне я можу тобі порадити: обернутися до Бога, почати життя спочатку, якщо можна так сказати, бо минулого не витреш, але спокуту пронеси до кінця, щоб стати перед Творцем і знати, що відповісти на Його запитання. Більше нічого мені тобі особливого сказати.

– Що ти затарабанив: нічого сказати, нічого сказати. Я молодий, я хочу жити, щасливо жити, як у кіно, як повинно бути…

– Звідки ти знаєш, як повинно бути. Якийсь дурень вигадав, що так має бути, і мільйони ідіотів підхопили цю дурість, бо надто смачненька казочка. Людина – це вічна маєта. Вона колишеться, наче той маятник: від віри до невіри, доки хтось цей маятник не зупинить.

– Мудро тягнеш, а що, за мене помирати підеш?

– Треба було б – пішов би. Але кожному Господь відламав шматок життя. Тягни його по цій землі, як борону а ти хотів зайцем прострибати.

– Пострибав би ти на моєму місці. Глянув би тоді на тебе.

– У тебе геть закаламутніли мізки, Андрію.

– Найлегше сказати, що з головою в тебе не зовсім гаразд…

Лаврентій надпив трохи зі свого стакана, глянув якось лукаво.

– Не я до тебе прийшов, а ти сюди. Що ти хочеш від злидня?

– Чесно, то я ловлю себе на думці, що мені все частіше і частіше хотілося б бути на твоєму місці…

– Кожен вільний вибирати собі волю, кожен вільний дати раду своїй волі. Зупинитися ніколи не пізно…

– А якщо… Бог відвернувся від мене?…

– То ти від нього відвернувся, а не Він від тебе.

Лямур зафуркав, замотав головою; потім звівся, засунув руки в кишені, заскреготів зубами.

– Блядь, життя проходить, а я не знаю, як його зупинити. Воно тече повз мою волю, розумієш? І всі твої балачки для сопливих гімназистів, а не для справжніх чоловіків.

– Ти себе вважаєш справжнім чоловіком?

– А ти думав…

– Ти гірше баби, Андрію, коли вибрав замість життя вічну яму.

– Яку яму?

– Хіба не в ній ти зараз знаходишся?

– Це тільки зупинка на шляху. Не більше.

– Отак ви всі приходите, плюєте, а потім знову приходите і просите.

– Хіба я в тебе щось випрошую?

– Не в мене, а в Бога.

– Не сміти словами. Я певен, що від цього світу Богу не більше користі, ніж мені від моєї болячки.

– Знову ти лізеш не по тій драбині. Ти перескакуєш з одного на інше. Щоб так мислити, треба спочатку повірити, пройти спокуту, а потім говорити про корисність цього світу. Не для радощів ми в нього прийшли.

– А як же спокій?

– Спокій приходить з вірою. Ну, прощай, – Лаврентій розчинив двері.

Саме почуття чогось недовершеного кинуло Андрюху Лямура шастати на зеленому, як папуга, джипові широкими, без початку і кінця вулицями; на якомусь з поворотів, де світло розповзалося віхтюватими паростками, він вдихнув на повні груди, – пізніше він буде згадувати, що ця дурна думка, яка повела його в соснівські степи, прийшла саме тоді, – і відчув, що подих, жаданий ковток повітря застряг у легенях; він зупинив джип, відігнавши його до вибілених бордюрів, завалившись грудьми на кермо, заковтав швидко, раз по разу, ротом повітря. Судомно ковтаючи повітря, він думав, натужно, наче це найголовніше, навіть більше, ніж основне, так глибоко входячи в монотонність серпневого дня, він думав, дряпаючи по своїй свідомості чорними кігтиками, ледь вловимими образами, як дістатися до бардачка, де лежав кокаїн, і дивувався, хапаючи ротом, що до бардачка рукою подати, кілька нещасних сантиметрів, але ця відстань майже неподоланна, як і та, в яку вирушив з дому багато років тому у той чи цей світ: тіні від куценьких дерев зміями бігали асфальтом. Нарешті його рука шарпонула кришку він витягнув пакет, розідрав зубами, забив ніздрі кокаїном: задихав уривчасто, швидко, сьорбаючи повітря, як воду п'ючи. З однієї ніздрі потекла рожева кров. Андрій подивився на пальці, дивуючись рожевому кольору, усміхнувся кволо: він найбільше потребував жалості, так, найбільше, але раніше до нього це не доходило, воно було зовсім інакшим, гірше не придумаєш, але інакше. Це інакше вилазило зараз якимось кипучим гадом, кокаїн тільки підсилював це відчуття, що заповзало слизько в нього. Він розвернув джип і погнав у протилежному напрямку, прямо на кипуче сонце, що видавалося ртутним, – кров, рожева кров ще крапала на гумовий килимок під ногами.