Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Чого це вас так зацікавило?…

– Просто… Дивно, що такий просторий будинок… І така квітуча господиня.

– Справді? – вона почервоніла.

– Певно, страшно самій?

– Я недавно сама…

Ось воно! Вдова чи що?

– Співчуваю вам. Смерть чоловіка – це дійсно велике горе.

– Про що ви говорите? Я ніколи не мала ніякого чоловіка.

Вона ще більше почервоніла і заходилася дмухати на паруючу каву.

– А що вам відомо про справу, мене інтересуючу?

– Тільки те, що ви зібралися до замку.

– Ну і…?

– Я хочу йти з вами. Але так, щоб ніхто не знав. Хочу звідси вибратися. Це для мене питання життя чи смерті.

Життя чи смерті! Сильно сказано.

– А що ви сподіваєтесь знайти в замку?

– Я не можу вам всього зараз оповісти, бо… це настільки неймовірно…

– Для чого ж ви мене сюди запросили?

– Тому що я вам можу довіритись. Ви чужинець, а отже не можете бути аґентом пана Ліндера.

– Чи ви тут збзікували на цьому панові Ліндерові?

– Боїмося його…

Лютеція подивилась на Бумблякевича благально і спитала:

– Візьміть мене з собою. Візьмете?

Бумблякевич подумав, що Лютеція йому не завадить. Але згоджуватися отак відразу було б глупо. Мусив дещо з цього дістати.

– Дорога туди небезпечна. Я хочу сказати, не для жінок. Особливо таких… егм, привабливих, як пані…

– Панна, – поправила вона його, від чого серце Бумблякевича затріпіцькало з особливим поривом. – Ви справді вважаєте мене привабливою?

– А ви вперше щось подібне чуєте?

– Ну… там у шинку кілька разів чула, але це звичайні компліменти від підпитих хлопів.

– Ви давно в шинку?

– Ні, всього два тижні… Треба було на хліб заробляти.

– А перед тим де працювали?

– Як вам сказати… властиво я не знаю…

– Не знаєте?

– Бачите, це окрема історія… Те, що зі мною сталося, все перевернуло в моєму житті. Я певна, що в замку розкрию таємницю. Тому прошу вас забрати мене. Ви ж знаєте дорогу, правда?

– Правда, – збрехав Бумблякевич.

– Візьмете мене?

Замість відповіді підсунувся до неї ближче і обняв за стан.

– Хіба можу я залишити таку кралю?

Дивно, вона не опиралася, хоч тіло її було усе напружене, мов струна. Прихилив до себе і вп’явся губами в повні уста. Цілуватися не вміла, вуста то ховалися, то надувалися, а зціплені зуби вперто не пускали язика в рот. Рука його потяглась до волосся, але вона забрала її, зате, коли та ж сама рука лягла на перса, навіть не мрукнула. Ну, що сказати про ці перса? Нічого подібного не мала ані Фрузя, ані зграя карлиць разом узяті, фактично це виявилися перші груди, які достойні були носити це поетичне ім’я «перса». Але перса під сукнею – це зовсім не те саме, що перса під комбінацією, а ті в свою чергу істотно різняться від персів у ліфі, котрі не йдуть у жодне порівняння з персами голими й чистими, як молодий сніг, і коли береш таке повногроне персо в жменю, то чуєш, як у ньому клекочуть соки, як киплять гірські водоспади й вирують бездонні води життя, аж обпікають пальці і перетворюють їх на п’ять гарячих смолоскипів, а в долоню в’їдається червоний від надміру жаги пуп’янок, котрий насправді є не чим іншим, як малюсіньким тендітним упирчиком, що враз присмоктується до твоїх жил і витягає з них всю силу… Тоді долоня поспішно перелітає на сусіднє персо, котре вже знаходиться в солодкім стані маячіння, побачивши, якої розкоші засягнуло те перше, і відразу, щойно торкнулась його долоня, а воно вже вмліло і втратило свідомість, дозволяючи чинити з собою усе, що заманеться.

Далі рука лягає на ніжку, і тут їй теж ніхто не перешкоджає, та ж рука підсмикує довгу шовкову сукню і пірнає під неї, а там… а там… а там – 1913 рік, і довгі мереживні панталони, але це теж цікаво і навіть повчально, пантальони такі лагідні і легкі, як пух на дотик, що відчути під ними живе м’ясо стегна – неабияка приємність, а головне, коли долоня спинається невмолимо вгору, то так начеб підкорювала снігові верховини Кіліманджаро, бо тут уже соромлива долонька панни раз у раз збиває з твердо узятого напрямку і змушує починати усе спочатку з самого підніжжя. Одначе у ті ж самі блаженні хвилини друга рука, хоч це й далебі незручно, озвіріло мне персо, і такий обряд дає свої наслідки, бо неминуче впливає на інтенсивність дівочої ручки, котра атакує руку альпініста. Вона щоразу чинить це усе млявіше й з усе меншим завзяттям, щоб урешті-решт сонливо лягти на чоловічу руку і вже мало що не помагати долати ці розкішні сходини, які увінчуються примхливою ґумкою. У пантальонах аж три ґумки, але вони мирно пропускають тебе. Перші відчуття чоловічої долоні проникаючої на терен, який охороняють пантальони, можна зрівняти хіба лише з першими відчуттями, що розривають душу кожної порядної людини, коли вона потрапляє за кордон. Спочатку це повний захват і затамування подиху, у пантальонах панує особливий майже тропічний клімат, і, ковзнувши попід екваторіальну ґумку, ви враз відчуваєте гарячий подих Африки, назустріч пальцям встають непролазні і таємничі джунглі. Чи мислимо взагалі потикатися у ці нетрі навпотемки і без поводира? Але дороги назад нема.