Мов поранена ворона затріпотіла Соломія і впала на сіно, в судомі здригаючись і завиваючи, а на місце її злетіла ненаситна Емілія і поплила, наче чорна лебідка – гойдливо і тихо, сливе непомітно ворушачись тілом. Легенький вітерець обережно торкав чорні пір’їни і підганяв, наче човник, її уперед і вперед… розгорнув їй на грудях волосся – побачив плесо озера, а посередині на острівцю китайський палацик під кривульками-соснами, в човниках каталися закохані, тонули у хвилях, а випірнали вже з риб’ячими головами або хвостами, лускою вкриті, а різнобарвні ліхтарики пурхали над водою і осявали все довкіл, але так, що кожен мінився залежно від світла – то синім ставав, то зеленим, то жовтим, червоним чи білим, а з палацика вийшла фея Місячного Сяйва і заграла на цині плакучім – Дай Шу-лунь Лі
Юй-сі Оуян Сю Чжу Дун-шу Лань Лінь Лю Лі Цянь Цінь —
велике Дао котре можна висловити словами – то не правдиве
Дао а кожне ім’я яким його наречеш не буде незмінним і
таке воно безіменне стало початком неба й землі – має вони
дві сторони що походять з одного джерела і те що є у них
спільного називаємо Великою Тайною – в нічній тишині
Цзіньліна ти скидаєш убір золотий і входиш у води пролиті
із квіток цзіньгао – я з вежі нефритової за тобою
простежив я кинувся з вежі до тебе – о не ховай за
пелюстками свого обличчя не накривайся крильцями нічного
метелика – я вже піднімаю свої бойові хоругви на яких
затремтіли розшиті дракони – і йду у наступ хоч і пергою
золотою очі мені сліпить – я в тебе в’їжджаю на гарячім
коні в нього грива палає вогнем – я рву твої квіти топчу
сади зриваю усі фіранки і штори змітаю шовкові пологи
скидаю в ущелини дзеркало ниви твої скороджу мечем і
висаджую птахів у пухку твою ніжну ріллю – птахів що скоро
прокинуться й в небо злетять – о Лі Цин-чжао! о Лі
Цин-чжао! о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао!
І то вже була вершина, якої лиш міг Бумблякевич сягнути, стримуватися вже не було сили і він випорснув із себе весь китай разом з індією і саудівською аравією, аж Емілією підкинуло, наче сіла вона на гейзер, але, відчувши ту хвилю священну, сестри її силоміць стягли і припали вустами до молочного джерела, кувікаючи і нявкаючи, мов юродиві, злизуючи одна в одної з язиків, і носів, і вуст тайну медову, а Емілія звивалася поруч і пальчиками тонюсінькими, наче носик бджолиний, добувала із себе нектар і гасила ним пожежу вуст – дісталося їй найбільше і почувала себе царицею… Бумблякевич заплющив очі й побачив у човні Мальву Ланду. Мала на собі довгу сорочку, поплямлену кров’ю, з розпущеного волосся сходили зорі, в лівій руці затисла червоний серп місяця, а в правій зяяла порожнеча… Куди вона плила і пощо? Вуста розкрив, щоб спитати, але раптом збагнув, що не годен видобути із себе і найжалюгіднішого згуку, тільки саме воляче мукання, та й не могло бути інакше, адже й зіправді був волом і шию тримав у ярмі і, коли роззирнувся, то побачив, що є лише одним з багатьох – у великому стаді, яке гонить невидимий погонич…
Вечоріло, коли він прокинувся. Звівшись на лікті, поглянув довкола – карлиці валялись на сіні, мов чорні спопелілі жмутки газет. Були маленькі і жалюгідні. Що вони з ним витворяли? Згадав усе, але було воно сповите такою імлою, наче відбувалося не сьогодні, а багато років тому… і не з ним, з кимось іншим… і в іншій місцині… Ось і вони почали прокидатися, ліниво розпрямлятися й позіхати. Тепер це були ожилі чорні кущі, з яких визирала то верхня, то нижня кінцівка, чи гострий воронячий дзьобик носа. І тож треба було з такими опудалами кохатися! Правда, чинив це задля світлої мети.
– Ми такі малюсінькі, ми такі немічні, ми такі нещасні, – заскиглила котрась із них, – пожалі-і-ій нас!
– Що? – жахнувся. – Ще раз? Чи ви мене маєте за бугая?
Заходився гарячково збиратися. Чекала на нього Лю… цить! ані слова… ля-ля…
– Що, ти кудись збираєшся? – спитала Емілія, вигулькнувши з намету волосся.
Вони вже на «ти»! Прекрасно.
– Маю ще справу.
– Це небезпечно.
– Але я мушу.
– Ти покидаєш нас, малюсіньких, напризволяще? – підкотилася до нього Соломія і потерлася мордочкою об коліно.
– Скажи нам, куди маєш іти, може, виведемо тебе такою дорогою, щоб ти не попався нікому на око, – запропонувала Емілія.
– Вулиця Ясенова.
– О! Це зовсім недалечко. Я заведу тебе провулочками. А до кого там маєш справу?
– Чи не забагато вам хочеться знати?
Читать дальше