Юрий Винничук - Мальва Ланда

Дівчатка, сміючись, повдягали сукенки і почалапали додому. Бумблякевич знову йшов позаду і намагався ні про що не думати. Цього разу було легко, бо ніколи не почував себе настільки випотрошеним.

Стару вони побачили на ґанку. Була у всьому білому з розпущеним волоссям, що падало на плечі з-під макітри. Церувала панчохи і мугикала щось під ніс тужливе й безконечне.

– Ги-ги-ги, – обступили її карлиці. – Ти ще й досі макітри не зняла? Ти так через макітру й перевдягалася?

– Макітри ані я не могла здіймити, ані самі пани радники. Що не робили, вже й голоблею підважували – нічого не вийшло.

– О, то ти вже й радників бачила? А що на вечерю зготувала?

– А нічого.

– А то як?

– А то так. Духи живуть святим духом. Нащо мені вечеря? Взяла у панів радників такого папера, жи вже по мені. Вмерла я, шлюс зі мною. Нині ще була-була, а надвечір – пуфф! – самий дух лишився, царство мені небесне.

Карлиці були, наче громом уражені, не знали, що казати і що чинити, тільки зиркали то одна на одну, то на маму, то на Бумблякевича.

– Дуже вам співчуваю, – сказав Бумблякевич. – Гарна ви була жінка. Пам’ятаю, обідав я колись у вас – пальці можна було проковтнути.

– Дякую, – кивнула небіжка, – і ви гарний чоловік. Шкода, що за життя мало ми зналися. Може б, ще вас пригостила. Може б, вам так у нас сподобалося, що оженилися б на котрійсь із моїх красунечок та жили б укупці, а я онуків бавила б та борщі виварювала…

– Зараз я принесу молоток і розгаратаю цю макітру, – сказала Емілія.

– Tільки попробуй! – спалахнула покійниця. – Я тим молотком твою дурну голову розгаратаю! Ця макітра мені дісталася від моєї баби, а тій бабі від її баби, а вона дістала від своєї баби… Та я хутше сама в порох розсиплюся, аніж цю макітру бодай пощерблю!

– То ти так і не збираєшся з неї вилазити? – спитала Емілія.

– А мені вже все їдно. Мене нема. Я вмерла. Буду в макітрі, як равлик.

– У-у-у-у! – захлипала Соломія. – Пропали ми навіки! Бідні ми, нещасні! Хто нам обідчик зварить? Хто нас обпере? Хто нас зігріє? Хто нам казочку на ніч розкаже? Горе нам, горе!

– Горе нам! Горе! – заспівали грецьким хором усі три сестри, склавши рученята на кволих своїх груденятах.

– Ну, мені пора, – вклонився Бумблякевич.

– Зачекай, я тебе проведу, – сказала Емілія.

Довкола чаїлися сірі коти сутінків, тихесенько перешіптуючись, блимаючи електричними розрядами, сигналячи вогниками очей.

– Прийшли. Ясенова. Я тебе зачекаю? – спитала пошепки Емілія.

– Ні-ні, вертайся. Я можу затриматися.

– Хто ж там мешкає?… Ну та дарма. Нехай же він тебе до нас потім заведе. Не забудь – завтра рушаємо. Бо як затягнемо час, то пан Ліндер вислідить.

Карлиця пірнула в темряву, і якийсь час було чути тільки глуху луну її шкандибаючих кроків.

У будинку світилося лише одне вікно, затягнуте темною шторою. Коли ступив на подвір’я, здалося, ніби хтось на вулиці чхнув, але, видно, вчинив це нехотячи, бо крізь стиснуті ніздрі вирвався тонюсінький і жалюгідний звук. Бумблякевич миттю вискочив на вулицю й роззирнувся, але в темряві, не освітленій жодним ліхтарем, годі щось було помітити. Про всяк випадок кинув: «Хто там?» Але тепер уже залягла суцільна тиша, і ніщо не зраджувало чиєїсь присутности. Хтось причаївся у сутіні, тамуючи подих, хтось крався за ним аж сюди… Хто се міг бути? Пан Ліндер?… Але що йому пан Ліндер, завтра він чкурне з цього зацофаного містечка ідіотів. Вернувся до будинку і постукав. Обережний шепіт Лютеції:

– Це ви?

Чекала тільки його.

– Я.

Заскреготало залізо, і в ледь розхилені двері зазирнуло її око. Бумблякевич кивнув головою: «Добрий вечір» – і прослизнув, наче миша, до середини. Знову заскреготало залізо.

– Від кого ви так замикаєтесь?

– Маємо від кого. Заходьте до вітальні.

Стіни вітальні були вкриті синіми тапетами, і висіли на них два великих круглих дзеркала та три образи в золотих рамах. В одному куті стояла канапа з темного горіхового дерева, обтягнена синьою тканиною, перед нею – столик, а на столику вже чекали кавник, горнятка, карафка чогось червоного і двоє келишків.

Бумблякевич вмостився на канапі і, поки Лютеція наливала каву, жадібними очима ковзав по її стану. Дві речі йому не подобалися в ній – це підпухле кругле обличчя невизначеного віку і якийсь скиглявий голос, який, вочевидь, намагалася дівчина притлумити, але це їй не вдавалося.

– Ви самі тут живете?

– Сама.

– І давно так мешкаєте?